Король Шведський, користуючись допомогою Козацькою, котра в дуже слушний час до нього підоспіла, заволодів обома столичними містами Польськими, Краковом та Варшавою, маючи біля цього останнього бій з Поляками, що тривав три дні. Подвиги тії нагороджено скарбами Королів та Вельмож, майже незліченними, та іншими великими здобичами, в обох тих столицях віднайденими. А наслідком того було повний розклад і виснаження Польське, що загрожувало тій нації остаточним її занепадом і руйнацією, котра ж тоді була б неминуча, якби сторонні держави, доброзичливі до Польщі, не вчинили супротивних тому дій не стільки для її користі, скільки задля власних інтересів, заздрістю спонукуваних. Король Данський, по згоді з іншими державами проголосивши Швеції несподівану війну, вступив з армією своєю скороспішно на її землю і примусив Короля Шведського, облишивши всі Польські завоювання, поспішити на оборону свого Королівства. Тая війна тривала три роки і скінчилася Оливським миром на користь Короля Шведського, котрий, крім інших успіхів, облягав столичне Данське місто Копенгаген.
Імператор Римський, або Германський, Фердінанд III і Примас Королівства Польського Урбан писали тоді ж до Гетьмана Хмельницького, «щоб він одстав від союзу з Королем Шведським, яко противником обом Католицьким релігіям, Римській та Грецькій, і найжорстокішим Лютераністом і щоб він, як давніше, злучився з Польщею на однакові з нею права та привілеї, що їх вони гарантувати можуть; а принаймні не втручався б ні в яку війну з Польщею і дотримувався би нейтралітету. В противному ж разі погрожували йому, що змушені будуть всі сили Європейських Католицьких Християн кинути на зруйнування його нації, яко шкідливої всьому Католицтву Римському, якому вона небезпечніша за самих Турків і Сарацинів».
Гетьман з найглибшою пошаною одписав Імператорові, що «допомога його Королеві Шведському є обов'язок трактатів, усім народам звичайних і за святість шанованих, які ніяк не торкаються до релігії, або віросповідання народного, а уложили їх з Швецією попередники його і народ Руський за тих часів, коли Поляки, шаліючи в своїм поводженню і правлінню, шарпали народ сей нечуваними в світі варварствами та нелюдськими тортурами, що в них панове Римські Католики не тільки не подали нещасному народові сьому ніякої допомоги, але ще й преізлиха гнали його, навертаючи на Унію, в Римі вигадану, а на Русі проповідану з найжорстокішою лютістю, яка перевершувала всі священні Римські інквізиції і якої в самому Магометанстві над Християнами не чутно було. А народ Руський є той самий, з яким Імператор Римський Максимілян, іменем всієї Імперії Римської, мав дружній союз і державне листування з самодержавними князями його, що були завше доброзичливі і допомагали імператорам Імперії Римської, але понижений і заглушений був він злістю і лукавством Поляків, які з'єдналися з ним добровільно і приязно, а розсталися з ворожнечею і духом помсти безприкладним; і рани зла сього такі є незцільні, що гоїти їх жодна сила та мудрість людська не годні».
Листування Гетьмана з Імператором та Примасом і погрози при тому од них супроводжувалися дійсно новою для Малоросії небезпекою. На початку 1657 року війська Імператорські зібралися на кордонах Галичини, а війська Турецькі об'явилися в Бессарабії та Молдавії, і весь Крим був у русі. Гетьман, сповістивши Царя про листування з ними і про рухи військ сусідніх держав, прикрив зараз свої кордони численними деташементами та командами, а в підмогу їм зложив для головних військ два табори: один над рікою Ташликом, під командою сина свого Юрія, підтримуваного порадами старих і досвідчених старшин, що були при ньому; а другий побіля міста Заславля, під командою Наказного Гетьмана Дорошенка. Війська на кордонах були з обох боків у безустанному русі, але ворожих дій між ними не відбулося, а тільки показували вони вид, що повсякчас пильнують і готові до війни. Тим часом прибули посланці чужоземні з новими вимогами.
Султан Турецький Ібрагім та Імператор Римський об'єднаною місією оголосили Гетьманові через тих посланців, що «як Польське Королівство є зруйноване і приведене до крайнього виснаження безугавними війнами і звитягами його, Гетьмана, з військами Козацькими, які губили Польщу без пощади й поваги і допомагали в тому Шведам та Цареві Московському без слушних причин, і що держава тая, бувши на краю руйнації своєї, приневолена буде увійти в одну державу з Московією способом переговорів або силою переважаючої зброї, а сусідні держави і вся Європа, бувши спокійними того споглядачами, побачать, на сором свій, державу колосальну, з нічого майже на такий ступінь піднесену на шкоду багатьох народів, а з часом і на саме їх повалення, то Монархи тії, маючи найсправедливіші причини боронити праве народні і втримувати в державах політичну рівновагу, пригадують йому, Гетьманові, відстати зовсім од союзів з Швецією і злуки з Московією, а радять поєднатися, як раніше, з Королівством Польським під нинішнім своїм правлінням і з усіма правами та привілеями, що вільну націю означають, і на теє укласти, за посередництвом їхнім, установчу з Поляками конституцію, яку Монархи тії беруться гарантувати і вічно боронити; в противному ж випадку змусять вони до того потугою своєю, і на той кінець проголосять війну».
Гетьман, заперечуючи Послам на їхні вимоги, доводив, що «відсіч, яку дали Козаки Полякам, і їхні пониження є справа Божа, що сповнила найсвятіші Його слова, які ніколи марне не минали: «Якою же мірою мірите, возміриться й вам». Усім сусіднім народам, а не менше й Вашим державам, добре відомо, скільки лиха зазнав народ Руський од сваволі і тиранств Польських; всякого роду насильства, варварства і найбільш звірячі над ним лютості перевищили міру всякої уяви. Усі терпіння, муки й стогін народу сього потоптано й заллято у власній крові його. Вони, одібравши у нього все, що мав він у тутешньому житті, наважилися затьмарювати й саму надію його на життя прийдешнє через навернення до Унії, котра погрожує чистилищами й анафемами. Усі миротворства, трактати й договори, у Руського народу з Поляками довершені і присягами урочисто затверджені, не що інше були, як лише гра обману, віроломства і найпідлішої зради, яка допомагала мерзенним їхнім намірам, помсті й убивствам. І народ Руський, коли підносив проти Поляків зброю, то робив теє лише в обороні і в крайності, до чого всі народи в усьому світі мають найприродніше право, нічим не заперечене. І яка ж тут буде справедливість і політика у держав, які шукають рівноваги, коли вони на оборону претендують, а тиранство і злочинство попускають або їх випрадовують? Але при всьому тому боронити Поляків і скріплювати їх зостається у волі держав тих, а приневолювати народ Руський у підлеглість Полякам є диво, несумісне з жодними правилами політичними й моральними, і те саме, що єднати вівці з вовками на один пастівник, усупереч самій природі і здоровому глуздові. Воювати ж за те тим більше нерозсудливо і значить самовільно і беззаконно народ винищувати, що належить до неминучої помсти Божої. Тим-то й думаю я про себе самого, завершив Хмельницький, що, в разі конечности, ліпше впасти в руці Божі, ніж в руці людські, і на сих правилах покладаю поводження моє супроти Польщі, не спричиняючись ніяк до її знищення або поневолення».
Такими незадовільними переговорами хоч і збувся на перший випадок посланців Хмельницький, але погрози Монархів їхніх і вчинені при тому пропозиції справили в душі його велике враження. Він, будучи найщирішим патріотом народу свого, завше шукав йому гаразду і після довгочасної виснажливої війни спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті; і, розмірковуючи про майбутні наслідки, коли така лиха гроза, що зібралася над отчизною його, на неї вдарить, уявляв, якої зазнає вона руїни і спустошення од держав, таких могутніх і її майже оточуючих. Прийняти ж систему їхню вважав він за віроломство, підле боягузтво і самий явний злочин, що означає у Християнстві гріх смертний, вічно непрощенний. Усі такі міркування гризли Хмельницького таким гірким смутком і безнастанною журбою, що роз'ярили колишні його припадки, од надмірних військових трудів, повсякчасних клопотів та безсоння, а не менше й від гноблячої його старості зароджені, і занепав він у тяжку недугу і, по довгому в ній стражданню, став, врешті, до життя ненадійний.
Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими Козаками і їм, зібраним до нього в домі, оголосив стан справ нації і всі тогочасні міністерські обставини. А по тому, зробивши перелік попереднім на отчизну напастям і тяжким війнам, що з того сталися і що в них вони так славно й великодушно боролися і перенесли злигодні власною своєю мужністю і достохвальною між собою згодою, завершив тим, що він, відчуваючи близьку смерть свою, з жалем сердечним і скрухою душевною зоставляє їх напризволяще і радить їм не занепадати, в разі потреби, на мужності і подвигах військових, тримаючись завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може. «А я, провадив Хмельницький далі, дякую вам, братове, і за послух мені у війнах, і за своє Гетьманство! Дякую за ту гідність, якою ви мене вшанували, і за те довір'я, яке ви до мене завше виявляли! Повертаю вам усі знаки і клейноди, що гідність і владу тую означають, і прошу вас пробачити мені, в чому я, як людина, будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Наміри мої про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, і я всього себе посвячував отчизні, не жалуючи здоров'я свого і самого життя. Але кожному догодити не народився ще ніхто з людей. Отож, задля загального добра, дозвольте ще попросити вас зробити мені останню приємність: оберіть собі Гетьмана за мого життя, якому б я міг відкрити потрібні таємниці і дати корисні поради в управлінні. А як у нинішню критичну пору потрібна в Гетьмани найбільше вправна, мужня й досвідчена людина, то я рекомендую вам, як саме таких, Полковників Переяславського Тетерю та Полтавського Пушкаренка і писаря Генерального Виговського. З них оберіть ви одного, кого по загальній нараді заблагорозсудите».
Урядники і Козаки, заридавши гірко на слова Гетьманські, що так їх зворушили й вразили, а особливо про близьку смерть його і своє сирітство, залементували: «Кого оберемо на місце Твоє? І хто є гідний нагородити батьківські до нас заслуги Твої і нашу в Тобі втрату? Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність Твою! Він один нехай над нами начальствує, і ми його обираємо за Гетьмана. Прокляті, безсовісні й безсоромні були б ми, якби воліли замість нього кого іншого, забувши й занехаявши великі Твої до нас добродійства і безприкладні для отчизни подвиги». Гетьман, дякуючи урядникам і військові за їх до нього признання, заперечував вибір їхній на його сина, переконуючи, що він дуже молодий і щоб підняти такий великий уряд і в такий критичний час ще не надійний. «А ви вдячність свою до мене можете над ним висловити в інший спосіб; рівно ж і він може отчизні служити на іншому вимірі, в міру здібностей своїх і літ. А на уряд Гетьманський обирати потрібно людину змужнілу і в усіх прикметах та здібностях досвідами дізнану». Зібрання, заперечивши Гетьманові, що молодість його сина можна скріпити добрими порадами та надійними радниками, що їх по знанню своєму вибрати сам може, присудили одноголосно, що «позбавити його батьківської гідности ми ніколи не допустимо».
Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам з словами: «Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться од правоти, честі і Християнських чеснот; і заповідаю йому на все життя його служити отчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці ока, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов'янському є споконвіку властива і спадкова». По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою Із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7 день Серпня 1657 року.
Старий Гетьман перед сконом своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря Генерального Виговського і Полковника Полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах Наказним Гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня, пополудні. Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть Гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім Гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: «Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!»
Заслуги сього Гетьмеша й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь.
Похорон Гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка Гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким написом:
«Сей образь начертанъ Козацкого Героя, Подобна грекамь тЂмъ, отъ коихъ пала Троя! Помпей и Цесарь, что были у Рими, У Руссовъ значилъ то Хмельницкій дЂлами своими: Польщу онъ низложилъ Козацкими полками, Татаръ и Турковъ устрашилъ тЂми же войсками; Наказавъ варварство, пресЂкъ вЂроломство, ВЂчно не забудетъ того Польское потомство. Унію онь опровергъ, благочестіе возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родЂ и родЂ, прославилъ; НепобЂдимъ во бранЂхъ, благой воспріялъ конецъ: Изь сына в отечест†достойнЂйшій ему явился отецъ!»
За причину смерті Гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в Задніпровську Малоросію Турецькі війська з Султаном їхнім Нурадином, Поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували Його дощенту, І кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту.
Того ж часу, саме в останніх місяцях 1657 року, Фрідерік Вільгельм, Курфюрст Бранденбурзький, котрий давніше був васалом Польським, скориставшись з незвичайної слабості республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє Королівство Прусське, що було під Польською зверхністю, але постановою Велавською за Курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул Короля Прусського, а за тую поступку обіцявся Курфюрст помагати Полякам супроти Царя Московського та Козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав.
Після скону Зіновія Хмельницького Польський Уряд спільно із державами, що Полякам міністеріяльно допомагали, не переставав допоминатися у молодого Гетьмана згоди на злуку з Польщею, батькові його запропоновану.
Та коли єей Гетьман всіляко від того ухилявся, подаючи причини, з поради й плану батька його взяті, що підведено під нього міну через опікуна і писаря Генерального Виговського. Сей Виговський, бувши природним Поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду Гетьманського за всяку ціну. Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького, і він перше натякав йому ріжними манівцями про згоду, буцімто, батька його на злуку з Польщею, але що, мовляв, перешкоджали йому в тому забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить. Потім запевнив його цілковито, що така злука є корисна й неминуча для задоволення вимог перших у світі дворів — Турецького і Цісарського, які, при дальшому спротиві, можуть сплюндрувати всю націю і позбавити його Гетьманства; а уволивши їхню волю, можна укріпити навіки права свої й народні, в чому вони беруть на себе запоруку і затвердження за ним спадкового Гетьманства, з титулом і гідністю суверенного Князя Сарматського.
Юрій Хмельницький, бувши зваблений і застрашений умовляннями Виговського, прихилився на його контакти і потайним чином року 1658, Квітня місяця, узявши зі скарбу Малоросійського мільйон талярів, поїхав до міста Заславля в супроводі загону своєї гвардії, а полкам реєстровим Задніпровським звелів туди ж їхати немовбито в секретну експедицію. У Заславлі застав він Конгрес з багатьох вельмож Польських, присланих од Короля і Речі Посполитої, і міністрів Цісарського і Турецького. На ньому запропоновано Гетьманові договірні з Польщею статті, нібито батьком його укладені через уповноважених Старшин Генеральних Верещагу та Сулиму і названі Гадяцькими статтями. Вони складалися з наступних пунктів:
Статті тії треба було Гетьманові неодмінно оголосити урядникам і військові, що до нього зібралося, і відібрати на них загальну всіх думку і згоду. Та коли вони їм оголошені були, то всі урядники й Козаки, дізнавшися про зміну такої ваги і в такій мірі для всіх ганебну, зараз, нагрубіянивши Гетьманові, проклинаючи підлу його поведінку і злочинні задуми, відстали од нього і вернулися до міста Чигирина. А тут, довідавшись, що скарб національний розкрадено і старшини Генеральні покинули місто, пішли шукати опікуна й радника Гетьманського, Пушкаренка, щоб, по спільній з ним нараді і згоді, ужити своїх заходів, не надіючись на товариша його в тій справі, Писаря Виговського, готового з породи своєї на всяке лукавство та обмани. Хмельницький же, покинутий урядниками й реєстровим військом, зневажений Заславським Конгресом, ставши притчею в людях, з небагатьма прихильними до нього охочекомонними Козаками, змушений був утікати з Малоросії на Січ Запорозьку і там переховуватися. Козаки Запорозькі, прийнявши його під свою опіку, обіцяли йому всяку поміч при слушній нагоді. Вони дуже невдоволені були із злучення їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміле високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а іноді й «безмозкими хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою.
Писар Виговський, як тільки виправив Юрія Хмельницького на потаємний Конгрес Заславський, негайно вислав од себе гінця до Москви з повідомленням Цареві про зловмисні наміри Гетьманські і що національні привілеї і всі документи та архіви він зберіг, а війська реєстрові по його боці і йому віддані. Цар на теє повідомлення вирядив до Малоросії Боярина Богдана Матвійовича Хитрова, звелівши йому розвідати про тутешні події і, за порадою Виговського, зробити з ним, що визнають за потрібне. Боярин Хитров, прибувши до Чигирина, мав переговори з самим лише Виговським і, бувши од нього обдарований, улещений і немовби зачарований, доручив йому іменем Царським Гетьманський титул і оголосив усім наявним урядникам та Козакам признавати його за Гетьмана, настановленого з волі і ласки Царської. Урядники й Козаки, не маючи загальної ради всієї нації, нічого на теє не перечили, а жахнувшись од впровадженого в їхню землю такого страшного, на їхню думку, насильства, здивувалися і розійшлися вельми засмучені. Отож Боярин Хитров показав себе дуже простим і, замість корисного устрою, зробив необачний крок до шкідливих змін і поклав перший камінь до міжусобиць.
Полковник Полтавський Пушкаренко, що був Гетьманові за радника, призначеного по загальній згоді всієї нації, звідавши про зловмисні вчинки Юрія Хмельницького і знавши, що інструментом тому є Писар Виговський, доніс од себе Цареві на них обох і, чекаючи на резолюцію, коли зібралися до нього полки зі своїми урядниками, що повернулися із Заславля, то він, у числі двадцяти тисяч війська, виступив до Чигирина з наміром облягти в ньому Виговського і відібрати всі справи та документи національні, що зберігалися у нього, яко в Канцлера нації, та й самого його заарештувати, щоб судити по законах. Але Боярин Хитров, зустрівши Пушкаренка під містом Лубнами, оголосив йому волю Царську, згідно з якою Виговський настановлений на Гетьмана Малоросійського, і що він, Пушкаренко, повинен його за такого признавати і йому коритися з усіма урядниками та народом. Пушкаренко, вражений такою вісткою, як громовим ударом, хоч як переконував Хитрова не вірити Виговського обманам, сповненим лукавства та лихих думок, які незабаром і розкриються, одначе Хитров, ні на що не зважаючи, звелів йому ім'ям Царським вернутися на своє місце, в Полтаву.