Новий Гетьман, Виговський, щоб ще більше звабити Царя вдаваною своєю до нього прихильністю і приспати Міністерство його щодо справ Польських, доповідав Цареві, що Поляки, по знищенню Богдана Хмельницького, їм вельми противного, погодилися були признати його, Царя, Електором корони Польської, а по смерті нинішнього їхнього Короля посадити на Польський престол і злучити Польське королівство з Царством Московським. Цар, улещений Виговським, вислав до Польщі пишне Посольство з багатьма дорогими подарунками, яке Поляки, що грали з Виговським одну роль, зустріли й проводили були до столиці з пишним тріумфом. Після перших прийнять та бенкетів, коли посланці Царські стали пригадувати Міністерству Польському про обіцянки щодо Електорства і визнання Царя наслідником корони Польської, то тії Міністри із звичайною своєю улесливістю запевняли посланців про неодмінне бажання їхнє і всієї Речі Посполитої мати у себе за Короля Царя Московського і злучити з його Царством Королівство Польське. Але що потрібно набратись терпіння, поки спірні справи з Швецією та іншими державами закінчені будуть і Польща стане вільна для власних своїх влаштувань; тим часом корисно було б, казали далі Міністри Польські, утвердити Гетьманство Козацьке в особі одного Виговського, яко людини миролюбної і ерудованої, а Хмельниччину з корінням видерти з народу, що ненавидить мир і тишу, живиться самими війнами, грабунками та вбивствами і є бичем для всіх народів, які добрий лад у себе мають. Для того й хоче уряд тутешній вислати до Виговського своїх посланців з привілеєм, що затверджує його на Гетьманстві, і тим запевнити народ Польський і Руський заздалегідь про єдність і приязнь, що зачинаються в обох тих народах.
Полковник Пушкаренко, утримуючи під своїм керівництвом чимало реєстрових полків, прихильних до нього ще від часу, як був він над ними Наказним у походах Гетьманом, не переставав доносити Цареві про зловмисну поведінку Виговського та його контакти з поляками на шкоду Козакам і всієї Росії. А як прибули до Виговського посланці Польські з визнанням і затвердженням його на Гетьманство і з дипломом Королівським на ту гідність, то Пушкаренко вислав до Царя Осавула полкового Бурлія з повідомленням про тих Посланців та їхню комісію І що вони спільно з Виговським підбурюють війська і народ Малоросійський на сторону Польську і проповідують єдність з Польщею невідомо з якою метою. Виговський, перехопивши посланця того на дорозі коло міста Сум, одібрав у нього пакет, а самого повісив; на Пушкаренка ж послав два полки Ніжинські і два Стародубські, себто по одному з них кінному і по одному пішому, звелівши їм схопити Пушкаренка або його знищити. Але Пушкаренко, довідавшись заздалегідь про той задум, засів із військами своїми в лісах і байраках між Опішнею і Будищами. І коли полки тії розташувалися на ночівлю, то він напав на них удосвіта і розсіяв їх цілковито, а начальників, які ними командували, забрав у полон і виправив до Царя в Москву зі своїм конвоєм і широким оповіщенням про всі Виговського вчинки та задуми і про заведені через те міжусобиці; і що новий його, запропонований Цареві, проект про спадщину Польську не що інше є, як тільки найпідступніший обман, вигаданий єдино на те, щоб одурити Царя і виграти час на уформування військ і рушення супроти нього, разом з самим тим Виговським та Князем Трансільванським Ракоцієм, що його Поляки також на свою сторону згодили.
Цар, ще не ймучи віри Пушкаренкові, але сумніваючись уже і в Виговському, вислав навмисного гінця у Польщу до своїх посланців, які дожидали згоди й рішення про Царську в Польщі спадщину, звелівши їм потайки довідатись про стан військ Польських і в яких вони положеннях та приготуваннях пробувають. Посланці тії, хоч як приспані були од Поляків повсякчасним бенкетуванням, забавами й танцями, одначе були пробуджені Царським гінцем і наказом і сповіщали Царя, що «у Варшаві Поляки часто перешіптуються між собою на вухо і з них підсміхаються та підморгують, а жовнірство їхнє по місті в корчмах раз у раз при них поляскує і шаблями побрязкує, що аж страх проймає; а по селах у них військ, кажуть, тьма-тьмуща; і частенько подейкують чванькуваті Полячки, що «наші юж Козаци, наш, мовляв, і Смоленськ скоро буде, а про честь нашу Посольську і гадки не мають; теж і за насліддя Твоє, Государю, Польське ніхто вже й не ворухнеться, а на наші про теє згадки та пригадки одказують вони самими усмішками та чемними уклонами; і ми, правду сказавши, Государю, поневіряємось тут, яко стовпняки і посміховище Ляцьке!»
Оповіщений тими посланцями, Цар, відкликавши їх з Польщі і упевнившись в обманах та підступах Поляків і Гетьмана свого Виговського, але вдаючи перед тим останнім, що він нічого за ним не підозріває, писав до нього про попереднє своє довір'я і про шкідливу впертість Пушкаренка, на якого приобіцяв Цар у поміч до нього, Виговського, прислати корпус своїх військ і з ними наказував йому, знищивши рушення Пушкаренкове, привести його силоміць під свою зверхність, а Пушкаренка, закувавши в кайдани, прислати до Москви на суд Царський. Війська Царські, в числі тридцяти тисяч людей, під командою Князя Трубецького справді вступили в Малоросію у Квітні місяці 1659 року; і Князеві Трубецькому дано таємний наказ, зійшовшись з Виговським, заарештувати його з усіма прихильними до нього урядниками, а військам, що є при ньому, звеліти приєднатися до Наказного Гетьмана Пушкаренка і перебувати в його команді до виборів усім взагалі військом і народом малоросійським справжнього Гетьмана згідно зі своїми правами. Виговський, також удаючи, що він нічого про підозри на нього не примічає, запросив потайки до себе корпус військ Польських, що прийшли до нього лісами під командою Хорунжого Гуляницького, і впровадив його до міста Конотопа, а сам, з охочекомонними полками і частиною Запорожців розташувався біля містечка Смілого і посилав од себе гінців до князя Трубецького, прохаючи від нього повідомлення, де їм з'єднатися. Князь, переходячи від міста Путивля до міста Конотопа, зустрінутий був мешканцями Конотопськими і повідомлений, що до них понаводив Виговський Польські війська невідомо з яким наміром. Князь, задумавши мимохідь забрати Поляків у полон, причисливши те до своєї комісії, узяв Конотоп в облогу. Але ВиговськиЙ, погодившись заздалегідь з Гуляницьким, напав на нього із своїми військами з двох боків і армію його розбив ущент, а обози з усіма запасами забрав собі як свою здобич. Князь же з малими, розпорошеними рештками своїх військ пробрався лісами вгору ріки Сейм і сховався в Путивлі.
І з того лиходійського побоїща вийшла в Малоросії на дурисвітів відома приповідка народна, що «такий от ошуканець обдурив так, як Виговський Москву».
По довершенню Виговським з Поляками такого підлого супроти Росіян учинку, публікував він у Малоросії про злуку свою з Польщею, приклавши при тому й описані вище договірні з нею Заславські статті, нібито трьома державами — Цісарською, Турецькою і Польською — ратифіковані. Але військо і народ Малоросійський, спротивившись явно зловмисному намірові Виговського і ненавидячи Поляків, звернулися до Пушкаренка і побільшили його сили. Виговський, не передбачаючи од свого рушення і од Поляків надійного успіху в підкоренні Малоросії, найняв на підмогу собі десять тисяч Кримських Татар, які, прийшовши до ріки Ворскли, розташувалися, по згоді з Виговським, у закритому місці, а Виговський тим часом із своїм військом наближався до Полтави, щоб у ній захопити й заатакувати Пушкаренка. Але той з реєстровими Козаками і волонтерами, що зібралися були до нього, зустрівши Виговського за річкою Полтавкою, розбив його вщент і розсіяв війська його на всі сторони, причому Поляків мало не всіх винищено, і Гуляницького, командира їхнього, вбито, а Виговський, утікши в нестямі, загубив Гетьманську свою булаву. Охочекомонних його Козаків, яко своїх людей, знаджених Виговським, помилувано, а тільки розганяли їх і били тупими ратищами та фухтелями. А що звичайним для всіх переможців наслідком є розлад і несамовитість військ, то й з Пушкаренком те саме сталося. Війська його, вганяючи за переможеними і грабуючи їхній табір, були в незвичайному безладді; а в той самий час, напавши на них ззаду.
Татари, що із засідки зненацька вийшли, самих їх розбили й розсіяли, а Пушкаренка вбили і місто Полтаву, без оборони зоставлене, пограбували й зруйнували.
Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, все не можучи прихилити собі в послух Малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх Татарам на грабунок і поталу. Тим часом реєстрові полки, що втекли були від партизанства Виговського, зібравшись до міста Переяслава, вибрали собі за Наказного Гетьмана полковника Івана Безпалого і з ним виступили проти Виговського та його Поляків і Татар, які вешталися по Малоросії і грабували людність; а розбивши їх у двох баталіях, і в останній біля містечка Голем'язова, переслідували їх по містах і селах, що давали їм притулок та харчі, причому зруйновано й спалено міста: Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. І Виговський, побачивши, нарешті, що йому зібрати нову потугу, а й того менше — втриматися силоміць на Гетьманському становищі — неспромога, утік з недобитками Польських військ до Польщі і вже в Малоросії не з'являвся; а жінку свою з родиною полишив у Чигирині напризволяще. І так він трагедію свою скінчив у повній мірі невдячності, підлості та звірячої лютості.
Цар, довідавшись, що Виговський погромив війська його та впровадив у Малоросію Поляків і Татар і що прихильний до Царя та Росії Наказний Гетьман Пушкаренко убитий ними, а війська його розпорошено, вислав супроти них Боярина Григорія Григоровича Ромодановського і корпус військ в числі тридцять тисяч людей, звелівши тому Бояринові по знищенню Виговського зажадати од урядників і військ Малоросійських вибрати собі Гетьмана згідно з правами їхніми і стародавніми статутами; і щоб нововибраний Гетьман, на потвердження договорів Гетьмана Зіновія Хмельницького, з Царем уложених, вчинив перед ним присягу і дав од себе на теє нове зобов'язання. Боярин Ромодановський, вступаючи з корпусом своїм у Малоросію, гірко потішив народ своєю поміччю, і перша його дія була на місто Конотоп. Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і похрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи. Се означало помсту за князя Трубецького та його війська, розбиті біля міста Конотопа, яке зовсім в тому участі не брало і винне не було, а навпаки, заздалегідь давало Князеві знати про те, що засіли в ньому Польські війська, од Виговського введені. Одначе ж на теє зовсім не зважено, і на подання та благання мешканців сказав Боярин, що «винуватця Бог знайде, а війська його треба потішити та нагородити за їхні труди, в поході доконані».
Коли проходив Боярин Ромодановський з корпусом своїм далі в Малоросію, то довідався, що Виговського і Поляків з Татарами з неї вже вигнано; і публікував всенародно про вибір нового Малоросійського Гетьмана, а тим часом не переставав попускати військові своєму оздоблювати малоросіян, обзиваючи їх то «виговцями», то «хохлами» і чинячи їм насильства та здирства без усякої кари, з чого зродилося в народі надмірне огірчення: кому довіряти долю свою і підлеглість в розумінні протекції. Та, попри все те, зібралися урядники й військо до міста Чигирина і відкрили елекцію на вибір Гетьмана, для чого прибули до того міста й посланці Цісарський та Турецький, а від Короля і Республіки Польської прислано, яко посла, Каштеляна Волинського, які, вважаючи, що Гетьман Виговський, одкинувшись од Росії, учинив Малоросію вільною, як колись, од всіх протекцій, з огляду на усунення його від Гетьманства, признали уряд той вакантним. І тому пропонували зборам обрати Гетьмана на підставі Гадяцьких статей, од усіх тих дворів гарантованих, і по них дати уповноваження новому Гетьманові впорядити своє правління за собою або вибрати протекцію на свою волю і розсуд. Урядники й військо тоді ж заперечували послам, що їхні Гетьмани ніколи такого повноваження за собою не мали і мати не можуть, бо правління їхньої землі і самі Гетьмани залежать од урядників і війська і од їх виборів та ухвал.
Юрій Хмельницький, котрий перебував на Січі Запорозькій, звідавши про вибори Гетьманські, прислав од себе на збори повіреним Осавула Війська Запорозького Івана Брюховецького і через нього писав до урядників і війська, щоб вони спогадали на зборах своїх про великі заслуги батька його, ЗіновІя Хмельницького, перед отчизною, і що він сам дбав завше про тую ж отчизну. Але дбання його на користь народну, збурюване обманами Виговського та Поляків, завело його на путь перекірливу й слизьку, за чим він вельми уболіває і розкаюється. Збори, діставши таку звістку від Хмельницького і зваживши на безприкладні заслуги батька його, одноголосно присудили бути йому, як давніше, Гетьманом і, підписавши на теє свій вибір, проголосили його в такій гідності, оголосивши Брюховецькому, щоб він викликав Хмельницького до Чигирина. Хмельницький в супроводі команди Запорозьких Козаків, із Кошовим їхнім Отаманом на прізвище Сірко, прибув негайно до Чигирина, подякував зборам за їхнє признання та добродійство і вчинив їм звичайну присягу на своє Гетьманство; а сталося те року 1660-го Квітня 27 дня.
По затвердженню Юрія Хмельницького в Гетьманській гідності, негайно приступили до нього чужоземні посланці з визнанням його на тому становищі і з вимогою пояснити, на якій підставі, або за якими планами і положеннями, управлятиме він Руським народом. А Каштелян Польський Волинський, підносячи при тому диплом Короля свого, що затверджував Хмельницького Гетьманом, умовляв його присягати, як колись, на злуку з Польщею. Гетьман Хмельницький оголосив усім посланцям, а в тому числі й Каштелянові, що він з народом Руським, зазнавши через протекції свої жахливих напастей і руйнації і бувши од них визволений минулими революціями і настоянням їх держав, має намір перебувати, в розумінні зацікавлених в тому держав, нейтральним і від самого себе залежним. Союз же з усіма державами, за загальними правами цивілізованих народів, може він учинити не інакше, як за розсудом і згодою всього народу тутешнього, дивлячись на час і обставини, що спонукують до того уряд і народ; і з тим виправив усіх посланців додому. А зборам після того відкрив він свою думку, що як Польська держава є до краю знеможена, то він має намір триматися союзу і злуки з Царем Московським, що повторив і Бояринові, Князеві Трубецькому, присланому від Царя до Чигирина з потвердженням його в Гетьманській гідності, додавши тому Бояринові, щоб надалі, а особливо поки повний мир з Польщею утвердиться, тримати давніше положення з Царем у великій таємниці, аби держави, які на те претендують, не стягнули колишнього на народ Малоросійський лиха.
Гетьман Хмельницький почав правління своє, вигнавши з Малоросії Поляків, од Виговського наведених; для того вирядив корпус військ під командою Полковників Переяславського Цюцюри і Уманського Худорбая, які, перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повиганяли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і квартирували по селах; а ті з них, що чинили спротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п'ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й віддано Гетьманові, який там пробував. Народ Руський, пограничний од Дніпра, Прип'яті та Случі, дізнавшись з розгромом Поляків, що війна з ними та їхніми союзниками триватиме з неминучою руйнацією пограничних селищ, зібрався у великому числі до Хмельницького і вимагав од нього оборони або пристанища; і Гетьман дозволив їм переселитися у Слобідські полки, що їх батько його заснував і що були заодно з Малоросією, як от: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Рибінський.
Цар, упевнившися з діянь Юрія Хмельницького, що він є цілковитий недруг Полякам, а до нього і Царства його має давню прихильність і щирість, переказав йому вдячний відгук свій через Боярина Василія Васильовича Шереметєва, звелівши тому Бояринові в оборонних заходах супроти Поляків і Татар чинити за його планами й намірами. Отож коли од сторони Польської за побитих у Малоросії Поляків розпочато наступальну війну і виряджено до кордонів Малоросійських Коронного Гетьмана Собієвського з численною армією, підсиленою тими військами, які діяли на кордонах Шведських, але після смерті Короля Шведського Адольфа стали там непотрібні, то Гетьман, порозумівшись з Боярином Шереметєвим, виступив з військами своїми супроти армії Польської. І Шереметєв з корпусом, у числі тридцяти п'яти тисяч, піднявшись од міста Путивля і переходячи попри міста Полтаву й Кодак, а далі вгору ріки Бугу, показував тим маршем готовність свою відбити Татар і Турків, що з тими краями межують, якщо б вони за Поляками обстали. А Гетьман з сорокатисячною армією, йдучи серединою Малоросії, об'єднався з Шереметєвим за містом Острогом, і там звідавши про наближення армії Польської, розташували вони табір свій в ордер баталії. Піхоту обох військ і всю спішену кінноту Великоросійську поставлено в центрі і прикрито батареями та редутами з артилерією. Частину кінноти Козацької заховано в хащах по лівий бік табору, а другу частину кінноти з охочекомонних полків та волонтерів вислано назустріч ворогові, і тая кіннота, то нападаючи на ворога, то відступаючи назад, навела його на самий табір Російський. Стрілянина учинилась з гармат і мушкетів і тривала з обох сторін жорстока й довгочасна. Ворожу піхоту, що насунула була на фронт Російський, прийнято й побивано списами зі страшними втратами; а в той час кіннота Козацька, що наступала з хащів, ударила на ворога ззаду і вирішила баталію. Поляки, оточені майже звідусіль, змішалися і почали відступати, а Росіяни, скориставши з їх замішання, наступили на них всіма силами і, розладнавши їх, розсіяли на всі боки. Погоня, учинена всією кіннотою, довершила поразку ворога. Усі обози та запаси ворожі з численною артилерією й амуніцією дісталися переможцям як здобич, а побитих Поляків поховано до тридцяти тисяч.
Після такої поразки Поляків і коли їхніх сил ніде вже в полі чути не було, розпочали полководці Російські руйнувати Польські міста та села; для того, проходячи вони з військами своїми міста: Львів, Броди, Замостя, Люблін, Слуцьк і багато містечок, стягнули з них воєнну контрибуцію та інші пожиточні користі, а слабкі залоги Польські, що утримувалися по деяких містах, розбили й розігнали. І так похід той увінчаний був найкращими для Росіян успіхами. Все перед ними падало й скорялося, і ніщо супроти них устояти не могло. Але заздрість людська, нерозлучна супутниця полководців і начальників, зробила тому кінець найганебніший на довгий час. Полководці тії, вертаючись у свої границі, завели обопільні претензії за стягнені з ворога контрибуції та здобичі. Боярин Шереметєв з урядниками своїми претендував, щоб набуту користь передати на Царя та його військо, доводячи, що війська Царські вели війну з Поляками в обороні Козаків та їхніх осель, і тому вся здобич належить їм яко нагорода. А Гетьман Хмельницький заперечував Бояринові, що у Козаків війни з Поляками давно покінчено миром, затвердженим трактатами, і вони завше шукають союзу, а не війни з Козаками. Нинішня ж з ними війна триває на користь Царя та Царства Московського за утримання завойованого у Поляків Смоленська і частини Білорусії і за спадщину Царську в Польському Королівстві, приобіцяну Поляками і ними з ганьбою для Царя скасовану. Переговори тії покінчилися найбрутальнішою сваркою, і Хмельницького випхали зі ставки Боярської із крайнім безчестям п'яні урядники.
Хмельницький, одступивши з військом своїм од табору Шереметєва, послав тоді скаргу до Царя через Старшину Генерального Тредьяковського, і в ній списавши всі тяжкі кривди свої і образливу зневагу від Боярина та урядників, йому спричинені, доповнив при тому, що сама поведінка тих урядників і їхніх підлеглих вояків не має нічого дружнього, або союзного, до нього, Гетьмана, і війська Малоросійського; не має навіть і політичних виглядів, що утримують народ бодай у лицемірній злуці і приятельських стосунках, і все у них робиться наперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання «виговцями» та «хохлами» є звичайними для них титулами й назвиськами. Саму навіть релігію, або віру, народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони, яко обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за створіння Боже. Цар, попереджений бувши од Шереметєва іншими скаргами та доносами на Хмельницького, наказав сьому останньому через посланця свого Тредьяковского, що «всякий жарт або насмішка суть дурниця й бридня, що не варті алтина і не мають правди; а те вже справедливо, що хто приходить незваний, то й одходить непроводжаний; а святе місце не буває пусте».
Зганьблений і понижений таким чином Хмельницький обернув усю злість свою на Боярина Шереметєва. Він підмовляв спершу реєстрові полки пристати на його задум, та коли вони на теє не погодились, то, підмовивши з собою охочекомонних Козаків і волонтерів, вирушив з ними на Січ Запорозьку і, тамо перебуваючи, проголосив себе союзником Поляків і Кримських Татар. А реєстрові полки, довідавшись про ті супротивні їм і всій нації вчинки й наміри Хмельницького, оголосили, що правління його в Малоросії касується, і ухвалили перевести вибори нового Гетьмана. Одначе перед зборами урядників та відкриттям елекції вибрали тоді ж для правління військом Наказного Гетьмана з Осавулів Генеральних Якима Сомка і з ним стояли непохитно по боці Російському, тримаючи зв'язок з корпусом Боярина Шереметєва, який розташувався був на зимові квартири в Задніпровських містах та селах поблизу Житомира і примічав та споглядав за рухами Поляків і Хмельницького з Татарами, котрих партії безнастанно були в русі від самого Криму, понад Дніпром, аж до Галичини.
Напровесні 1662 року Хмельницький, зібравшись з прихильними до нього Запорожцями й охочекомонними Козаками та волонтерами і найнявши до того дві тисячі п'ятсот Донських Козаків, поєднавшись із Кримським Ханом і Татарами, вирушив берегом ріки Дніпра до ріки Стирі і там злучився з Польською армією, що була під командою самого Короля Казимира. Боярин Шереметєв, пишаючись попередніми своїми військовими успіхами, не дуже зважав на теє з'єднання і допустив його, супроти всіх правил військового мистецтва, через крайню необачність свою. Ворожі сили оточили його армію здалеку, а він, ні на що не зважаючи, ішов на їхній центр. Обози ж свої з риштунком позоставив осторонь із слабким укріпленням. Ворог, зблизившись, ударив на армію Шереметєва звідусіль і відрізав її від обозів, захопивши їх цілком, а армію змусив боронитися довкола. Після запеклого нападу і сильної оборони мусила армія тая, зазнавши великих втрат, одступати до містечка Чуднова та його Слободища і укріпитися там між окопів садових та городніх. Ворог, оточивши армію Російську, стиснув її своїми окопами та редутами і тримав у міцній облозі. Шереметєв, очікуючи на допомогу собі від Князя Борятинського, що стояв з корпусом своїм біля міста Києва, сильно боронився від нападів ворожих. А як такої допомоги зовсім не було, то він, тримаючись в облозі понад три тижні і не мавши зовсім провіанту та фуражу, зужив на прохарчування всі верхові коні і зрештою, бачивши, що він і вояки його мусять померти з голоду, віддався з усім військом на волю ворогів. Дільбу і грабунок бранців переведено тоді в спосіб найбільш образливий і варварський. Сам Шереметєв з частиною урядників і з усіма рядовими вояками дісталися голими на пай Татарам, які погнали їх у Крим для викупу й на продаж; другу частину урядників забрали Поляки, а реєстрові Козацькі полки, що були при Шереметєві, з їх урядниками віддано під владу Хмельницького, котрий кількох їх тут же таки перевішав, а решту привів до присяги на їхню до нього вірність і послух. Ніхто при тому не тішився так, як Хмельницький, бачивши скривдника свого, Шереметєва, як тягли його Татари в неволю, де він пробув двадцять років.
Хмельницький, підбадьорений мерзенними своїми успіхами, на біду власної вітчизни обліг місто Чигирин, щоб його взяти і зробити своєю резиденцією. Одначе Козаки, що трималися сторони Російської, до того його не допустили, боронячи місто безустанними вилазками та нападами на табір Хмельницького; тим-то він, одступивши від міста, держав його в блокаді, чекаючи у поміч до себе Хана Кримського, який за його рекомендацією ходив з Татарами на грабунок у Задеснянську Малоросію і зруйнував тоді міста: Новгород, Стародуб, Мглин, Погар і багато інших поселень.
Тим часом, коли ще Хан із здобичництва свого не вертався, Наказний Гетьман Сомко з реєстровими полками Переяславським, Ніжинським, Чернігівським, Київським і Лубенським, з'єднавшись з князем Григорієм Григоровичем Ромодановським, що стояв з корпусом своїм біля міста Козельця, переправившись через ріку Дніпро на Мишуриному Розі, і напали на Хмельницького біля міста Крилова, де його і розбили, а місто, яке йому допомагало, спалили. Хмельницький, будучи одрізаний від пристанища свого, Січі Запорозької, і від Криму, потягнув з недобитками своїх військ вгору Дніпра, до міста Канева, і там з'єднався з сильним корпусом Польським, що був під командою воєводи Чарнецького. Допомога Польська, що саме вчасно Хмельницькому трапилася, подвигнула його ще один раз супроти отчизни. Але рушення теє було вже останнім в його житті і вирішило його долю. Він, переправившись за Дніпро, заатакував Гетьмана Сомка під Переяславом і примусив був його до здачі. Але Князь Ромодановський, наспівши з своїм корпусом до Переяслава, визволив Сомка і, з ним переслідуючи війська Хмельницького, що відступали до Канева, розбив його над Дніпром навпроти Канева, де багато їх потонуло в ріці, і в тому числі самих Донських Козаків перетопилося більше як тисяча чоловік. Хмельницького, що втікав до міста Черкас, переслідував по одному боці Дніпра Гетьман Сомко, а по другому Полковник Приклонський, який, випередивши Хмельницького, зайняв Черкаси і, зоставивши там Полковника Гамалію з його полком, виступив сам супроти Хмельницького. Але той, напавши на нього одчайдушно, розбив корпус Приклонського вщент і недобитки перекинув на луг Дніпровський, де врятував їх князь Ромодановський гарматною стріляниною з другого боку Дніпра. Хмельницький після того обернувся був до Канева, щоб в ньому укріпитися або зібратися з новими силами, але Старшина Генеральний Лизогуб, зоставлений од Сомка в Каневі, засівши перед містом у байраках, зненацька напав на війська Хмельницького і їх розбив та розігнав на всі сторони; а сам Хмельницький, кинувшись у човна на березі Дніпра, врятувався ним на другий бік і перейшов потайки в монастир Лубенський до друга свого, Архимандрита Амвросія Тукальського, якому колись зробив багато добра.
Доля Юрія Хмельницького химерна, дивовижна і перевершує всі несподіванки: два рази обраний був він на Гетьмана цілою нацією і признаний нею, що гідний того; але два ж таки рази позбавлено його тої гідності з інтересів тої ж нації. Наостанку ще два рази піднесений був на той ступінь двома Монархами, але жодною їхньою могутністю затверджений і утриманий на тому ступні не був. І так життя його було не що інше, як тільки іграшка фортуни змІнливої. Після повторного позбавлення своєї гідності він не тільки занедбав усю пишноту й почесті світські, але і зрікся і самого світу і в Жовтні місяці року 1663-го посвятився у ченці в тому Лубенському монастирі, де знайшов останнє своє пристановище. Щоб утекти від усього, що могло б збаламутити його в такому славному монастирі, яким був Лубенський, затаївся він вельми таємно у Мошнинській пустині, що нижче Канівського монастиря в лісах і байраках; але й тут лиха доля гнати його не вгавала. Під час страшних після його Гетьманування в Малоросії заколотів та змагань забрав його силоміць у монастирській пустині Польський Король Ян Казимир і, по згоді та розгрішенні від чернецтва Митрополитом Київським Йосифом Тукальським, проголосив Гетьманом, щоб утихомирити зворохоблений народ; одначе народ той, прийнявши його за Гетьмана, вимагав з'єднатися з партією, що трималася сторони Російської. І коли він на теє пристав і звернувся до міністерства Російського, то, на донос Наказного Гетьмана Задніпровського Тетері, підхоплений був знову в Польщу і враз із Митрополитом Тукальським висланий в остроги та ліси Жмудські. Нарешті, коли триваючі незгода й заколоти у Малоросії розпалювані були через приїзд з Москви воєвод і супротивні тому партії шукали протекції у Порти Османської, то Султан Турецький Солиман Третій зажадав од Польщі Хмельницького і, на підставі статей Гадяцьких, або Заславських, Портою та іншими державами гарантованих, проголосив його Князем Сарматським і Гетьманом Козацьким і з допомогою Паші Сілістрійського та Хана Кримського увів його в Малоросію. Народ і війська тутешні, прийнявши з охотою Хмельницького, яко свого Гетьмана, умовляли його поновити з Царем Московським договори його батька, приобіцяні йому із скасуванням воєводства, і перебувати потім, як давніше, у злуці з Росією. Хмельницький, догоджаючи народові і не жалуючи самого себе, прихилився й на ті його бажання, але Наказний Гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі Гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав Ханові Кримському, який заслав його до міста Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Єдикулі, або Семибаштовому замку, де утримувано чотирнадцять років, після чого заслано на один Грецький острів, де він і помер паламарем в Грецькому монастирі. І так, коли признавати, що в людстві панують щастя й нещастя, то вони обоє найвищою мірою шарпали бідолашного Хмельницького увесь його безталанний вік і, зробивши найбіднішим від усіх ірів на світі, повергли з тим у безодню лих без вороття.
Останнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя. Раптом постало в ній п'ять самовільно проголошених Гетьманів, що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції: один — Турецьку, другий — Польську, а третій — Російську! Два з них були Задніпровські Полковники, Тетеря і Дорошенко, а два сьогобічні Полковники — колишній Сомко і Ніжинський Васюта, та один із Запорозьких Осавулів — Іван Брюховецький. Сей, бувши у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в'язницях, він тим часом зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом од найбільшого числа Козаків, а паче од Запорожців, які самочинно у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були. Полковник Васюта, торуючи собі шлях у Гетьмани, зробив донос Цареві про незаконне обрання Брюховецького, узявши собі за оборонця впливового тоді Архієпископа Мефодія; але Цар, через розважність свою та справедливість, дав донощикові і оборонцеві таку резолюцію: «Понеже обрання Гетьмана Малоросійського, згідно з договірними статтями славетного Гетьмана Зіновія Хмельницького, залежить од урядників і Козаків тамтешніх, то не перешкоджати їм у тому ні в якому разі; і якщо Брюховецького обрано вже на Гетьмана, то так тому й бути, а Васютці шукати прихильності Козацької, щоб і його після смерті Брюховецького обрали; а до того бути йому в попередній ранзі спокійно і не хиляючись».
Доноси й скарги на Брюховецького до Царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив Царя розглянути й розслідувати їх. Наказний Гетьман Сомко, також повідомляючи Царя про порушення прав і договорів Малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед Царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів Царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то Цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено Князя Гагіна і Боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма Думними дяками та піддячими, А що Брюховецький був вельми багатий і Запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх Думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в'язне, і скаржників на тому правилі Комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до Царя оповістила, що «Іван Мартинович є чесна людина і надається бути Гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху». І тим часом, як дожидали резолюції Царської на те подання, найважливіших скаржників. Сомка й Васюту, Комісія заарештувала й оддала самому Брюховецькому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в'язниці підземній, а одної ночі, пославши у в'язницю своїх Запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх Полковників Малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховецький, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання Гетьманства, розпочав руйнувати маєтки Полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із Запорожцями по Малороси і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб Малоросійський, коли був він Наказним Гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми Запорожцями, а Запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна.
Задніпровські Полковники, дивлячись на невпокорекі зухвальства Брюховецького та явне потурання в тому найвищого уряду, відкинулися зовсім сторони Російської і, порозумівшись із своїми Наказними Гетьманами Дорошенком і Тетерею, злучилися з Польщею. Цар, бажаючи поновити спокій і привернути лад у Малоросії на підставі попередніх з нею договорів та ухвал, прислав був до Батурина, хоч дещо й запізно, Думного дяка Башмакова з наказом зібрати всіх урядників та Козаків і погодити їх на затвердження Гетьмана Брюховецького або на обрання іншого за загальник присудом і згодою; але наявні урядники та Генеральні Старшини, які були в Батурині, заявили Башмакову, що «зборів тепер скликати нема кому й ніколи, бо половина Задніпровської Малоросії, не змігши знести нинішнього правління, відкинулась нас і приєдналася до Польщі, маючи своїх начальників», а решта, борсаючись у хаосі невідомості щодо самої себе, мусить тепер готуватись відбивати ворога і боронити родини свої; що Поляки, скориставши з неладу в Малоросії, зібрали велику потугу і під проводом Короля йдуть до тутешніх границь. Думний дяк заявив на те, що, «за Соборним Уложенієм, справа з Королями його не обходить», і притьмом виїхав до Москви. Король Польський Ян Казимир на початку 1663 року, зблизившись з армією своєю до границь Малоросійських, вирядив перед собою Наказного Гетьмана Задніпровського Тетерю і Полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна й трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецькому за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б'є, щоб жінка його боялася. Тим часом пройшов Король з армією своєю через всю Малоросію і, не мавши ні від кого спротиву, обліг формально місто Глухів, де замкнувся Суддя Генеральний Животовський з трьома реєстровими полками: Чернігівським, Стародубським і Ніжинським. Облога міста була жорстока й тривала. Кинуто на нього до 100 000 бомб і гранат і зроблено декілька приступів, але все було марно: обложені частими вилазками та нападами на табір Польський знищили всі їх заходи і завдали їм великої шкоди, вигубивши силу-силенну їхніх людей. Зрештою Король, постоявши під містом дев'ять тижнів і не передбачаючи успіху, зняв облогу і відступив од міста, зачувши при тому, що Російські війська почали збиратися: один корпус, під командою Князя Ромодановського, в Гадячі, з яким і Гетьман Брюховецький із своїми військами був; другий, під командою Князя Куракіна, стояв у Путивлі; а третій, під командою Князя Черкаського, ішов од Брянська. Похід Королівський розпочався од Глухова на Новгород-Сіверський. Авангардом були й по дорозі все плюндрували та палили війська Козацькі Задніпровські, а в ар'єргарді йшов Коронний Гетьман із Польськими військами.
Гетьман Брюховецький з військами Малоросійськими, переслідуючи армію Польську, усе мав на видноті її ар'єргард і раз у раз робив на нього напуски, і коли армія з Королем переправилась через ріку Десну недалеко села Пирогівки, то він, напавши на ар'єргард, одбив його від переправи і всі обози та запаси артилерійські узяв як свою здобич. Коронний Гетьман, відтятий таким чином од Королівської армії, відступив лівим берегом Десни вниз за її течією і, проходячи тою частиною Малоросії аж до міста Остра, нищив вогнем і мечем усе, що йому траплялося. Гетьман Брюховецький, який його переслідував, перейшовши Дніпро, учинив там також велику руйнацію та спустошення Малоросійському народові, що пристав був до Польщі, помщаючись на ньому за таку ж руйнацію, учинену на сьому боці Дніпра од Гетьмана їхнього Тетері та його Полковників. Отака несамовита обопільна помста, або міжусобиця, означає більше, як найгрубіше невігластво і плюндрування свого безневинного народу, що зовсім не брав участі в лиходійствах своїх полководців, показує дике їх варварство і дивну нерозсудливість. Гетьман Брюховецький, заповзявшись підкорити Задніпровські полки під командування своє силою зброї, вислав партизана свого, Кошового Запорозького Отамана Сірка, до міста Чигирина, щоб у ньому захопити Гетьмана тамтешнього Тетерю, а сам пішов на місто Черкаси, яке, здобувши, пограбував, яко ворог, і поспішив до Чигирина. Але Гетьман Тетеря, довідавшись про зближення Сірка, забрав усі свої скарби і відійшов з військом своїм до Заславля; а коли пішов за ним Брюховецький, то він із Заславля, утікши від своїх військ, перебрався з пожитками до Польщі, де Поляки пограбували його дочиста і змусили втікати до Молдавії в повному убозтві. Брюховецький, зійшовшися з Сірком під Чигирином, спробував його взяти, але Чарнецький, Воєвода Руський, що засів у ньому.після Тетері з сильною Польською залогою, їх од міста одбив, а Татари Великої Орди наспіли Чарнецькому на підмогу і змусили Брюховецького відійти за Дніпро.
Воєвода Чарнецький, запишавшися од своїх успіхів під Чигирином, залишив те місто під охороною залоги, а сам з Татарами пішов під місто Білу Церкву, що було по боці Брюховецького, щоб його взяти й віддати на поталу Татарам. Одначе Козаки тамтешнього полку, засівши коло міста в байраках, учинили вдалий напад на Чарнецького, самого його забили, а військо його розігнали. Тим часом Кошовий Сірко з реєстровими й своїми Козаками, знавши про похід Великої Орди з Чарнецьким, вирушив негайно в її сторону і вщент її сплюндрував, а головне місто її Акерман, або Білгород, здобув приступом, винищив його мешканців і, пограбувавши, спалив. Те саме вчинив і з укріпленими їхніми містечками Буджаком, Паланкою та Каушанами. Нарешті, зачувши про поворот до своїх селищ орд, що поспішали в нестямі їм на допомогу, пішов од них на Молдавію і, переправившись через Дністер біля міста Сороки, зазнав тут великої втрати од Генерала Польського Маховського, що напав на нього під час переправи, од якого, одначе, відбився й вернувся в свою Україну.
Спадкоємець Воєводи Чарнецького, Шаблика, у Квітні місяці 1665 року з корпусом війська Польського, підсиленим найманими Калмиками й Татарами, напавши на Гетьманаа Брюховецького, що стояв з військами козацькими табором у Білій Церкві, заатакував його з усіх боків. Одначе Гетьман, мавши табір свій добре укріпленим, з численною артилерією, не тільки відбив напасника, але, налаштувавши з піхоти сильну фалангу, і собі напав на табір Польський і після великої січі та кровопролиття розбив його і розігнав на всі боки, винищивши при тому велике число знатних Поляків, що готувалися були обіймати уряди й посади по містах і полках Задніпровських, де прибережна сторона визнавала Гетьмана Брюховецького, а пограничнІ з Польщею й Молдавією полки обрали собі за Гетьмана, замість Тетері, якогось старшину, званого Опара. Але Татари Білгородські, що втручалися тоді у справи Козацькі та в їхні вибори, зловивши того Опару, відіслали до Короля Польського, який звелів його повісити; Гетьманом же Задніпровським визнано од Татар і Польщі Осавула Тетериного штату, Петра Дорошенка, що бував іноді, як і він, Наказним Гетьманом. Одначе й другий, що звався в тій стороні Гетьманом, якийсь Децик, мав при собі військо з охотників і плюндрував з ними Польські селища, але ватагами Брюховецького був зловлений і вкинутий у Ніжинську в'язницю, де й помер.
Гетьман Брюховецький, уславлений значними своїми військами та успіхами, задумав побувати в Москві для вшанування Царя свого, і тому на початку Вересня місяця 1665 року, зібравши численну собі кавалькаду з Генеральних Старшин і численних Полковників, вирушив з ними до Москви, Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні. Усе, що пишнота й достаток породжують, ужито при тому з надміром, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як «Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько», то від Міністерства Московського пораджено йому просити в Царя ласки, щоб він його іменував Боярином Московським, аби, як казали вони, «спілкуватися ліпше й вільніше із стовбовими Боярами тутешніми». Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з Царською своякинею, а багатьох Полковників і Старшин переженили з Боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування при тому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано Гетьманові від Міністерства, що «йому недобре бути єдиному в Козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи Царської. А понеже він, з ласки Божої і Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому і малі Воєводи, які б йому служили і допомагали». І так умовили Гетьмана випросити у царя малих Воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря Генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, як велику милість, заслано з Москви прямо в Сибірські остроги на вічне проживання, а решту урядників і самого Гетьмана, одпускаючи, обдаровано від Царя вельми щедро.
Жалувані Царем Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в Січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих і з приписом піддячик, мірників, вагарів, приставів і п'ятдесяцьких з командами. Обов'язки їм визначив у Думному приказі і підписав сам Думний Дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб'язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами, 3 усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом Воєвод, а від них за всяку затайку та «флатировку» карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая. хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти Гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи Уряду Малоросійського не узгіднювали поведінки Воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.
Задніпровський Гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу Малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього Гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши Воєводу свого, Полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богушевою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з'єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував Князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а Воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх Ханові. Од Золотоноші переходячи Дорошенко вглиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок, і Воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію. Одначе народ, хоч як був кривджений Воєводами, не втратив свого глузду і добрих звичаїв. Він, передбачаючи від лихих починань такі самі й наслідки, всіляко віддалявся од лиходійств Дорошенкових і всіх майже Воєвод, що не впали в його руки, рятував і оберігав од убивства, а багатьох випровадив із своєю охороною в їхні границі; про Дорошенка ж мислив як про спокусника, що хоче передати його під владу Полякам, з якими тримався він заодно. А народ про злуку з ними й чути не хотів.
Уряд Польський, не відаючи, з яким наміром Дорошенко впав у Задніпровську Малоросію і бунтує в ній народ, а знаючи, що той заколот і винищення Московських Воєвод супротивні тамтешньому правлінню, задумав скористати з тої нагоди і відірвати од Дорошенка під безпосереднє своє панування тогобічну Малоросію. І задля того року 1667-го, навесні, вирядив туди із значним корпусом Польських військ Коронного Гетьмана Яна Собієвського, який, вступивши в границі Малоросійські, проголошував народові, що він є його Гетьманом, а Дорошенко при ньому буде тогобічним Польним, або Наказним, Гетьманом.
Народ, уражений непостійністю свого правління і повсякчасними в ньому змінами, звик уже всьому вірити і не робив нічого в своїй обороні. Але Дорошенко, звідавши про зазіхання Польські на його правління, вирушив одразу з військами своїми супроти Собієвського і, перестрівши його за містом Заславлем, напав на корпус Польський з усією лютістю і по довгій завзятій баталії змусив його втікати, а обози та запаси з артилерією залишились Дорошенкові як здобич. Після того розпочато гонитву за Поляками, але гінець з Криму, Мурза тамтешній Умет Кочуба, який прибіг за Дорошенком, оповістив його, що партизан Брюховецького, Кошовий Запорозький Сірко, під час нинішнього відрядження Татарських військ, за фірманом Султанським, у Закубанську експедицію, напавши з Козаками своїми на Крим, плюндрує тамтешні міста та оселі і нищить усе вогнем і мечем, а Хана самого загнав аж у гори, і він просить у нього оборони, обіцяючи йому рівномірну підмогу в разі потреби. Дорошенко з надмірним бажанням прийняв Ханову пропозицію, знаючи, як-то він, при нинішніх обставинах, буде йому потрібний, і тому вирушив негайно на Крим з самою кіннотою і успіхи Сіркові зараз припинив, але самого його і головного війська захопити не зумів. Бо він, набравши в приморських Кримських містах достатнє число водних суден, рушив з ними на Лиман і прибув у Січ з великими користьми.
Цар Російський того ж 1667 року, з політичних міркувань або з прямої необхідності, вислав був сильний корпус своїх військ, під командою воєводи Косагова, у границі Запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити Запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків Кримських Татар. Запорожці, потрактувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те Цареві, заявляючи, що «всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу отчизну, зруйновану вкрай Воєводами і гноблену всілякими затіями Московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків Татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні». Цар, зваживши на подання Козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі.
Переговори про мирові трактати, що тривали декілька років між Росією і Польщею, того року закінчено, і мир підписано на тридцять років. Поляки, що переїздили тоді через Малоросію, поширили навмисне чутки в народі, що з Російської сторони за місто Смоленськ з його повітом, відступлений Польщею Росії, віддається Польщі вся Малоросія з її жителями. Уряд Малоросійський, зауваживши з того приводу велике в народі й війську заворушення, вислав до Москви двох канцеляристів військових, Мокрієвича і Якубовича, звелівши їм з'ясувати там, що вирішено про Малоросію в мирових з Польщею трактатах. Але тії посланці тільки й розвідали, що Поляків, а паче їхніх посланців, дуже добре у Царя та Бояр приймають і з великою пошаною трактують, а про зміст трактатів розвідати вони не змогли, бо се від них старанно приховували і на запити їхні відказували, що «справи Міністерські до війська не стосуються, і справа військова знати рушницю та як її вживати, а про Міністерію, до землі приналежну, повинні знати Воєводи міські й провінціяльні, які, коли у вас є, то вони про теє знати можуть».
Незадовільними розвідками канцеляристів і народним поголосом подвигнутий, Гетьман Брюховецький вислав до Москви Старшину Генерального Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича і писав через них до Царя, що «з приводу таємних із Польщею трактатів поширені од Поляків поголоски про передачу їм у підданство Малоросії обурили війська Малоросійські та її жителів, і тому просить він Царя запевнити його і народ щодо змісту тих трактатів, за котрими, якщо справді віддається Малоросію Полякам, то він з титулу зобов'язаний ужити оборонних супроти них заходів і вибирати нові союзи та протекції. Наколи ж вона зостається по-давньому під протекцією Росії, то вірність і прихильність народу сього до держави Російської суть незмінні і постійні, а таїна і зрада в сьому випадку многогрішні суть і ганебні, особливо між народом єдиновірним і єдиноплемінним; відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од Поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і, в противному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх. І се є істинно і незмінно, о Царю! Якщо ж змішалася при сьому злоба за Воєвод, то й тут головним знаряддям є не народ, а уряд Російський, що прислав був їх усупереч прав і договорів народних, з інструкціями просто-таки Єгипетськими або Вавілонськими, і Польський, що підіслав на них Гетьмана свого Дорошенка, який народ збунтував. Але поза всім тим самий розум вчить, що за десять винних злочинців не відповідають мільйони безневинного народу, який оберігав Воєвод». Цар на подання Брюховецького написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, «і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах Християнських: йому же честь — честь, і йому же страх — страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, Гетьмане, і всій старшині Козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде».
Такий припис Царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від Задніпровського Гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: «Такий начальник у народі, який ти є, їване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крови своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з Поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них Воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі Старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в Християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно».
Брюховецький, будучи розгойдуваний з усіх боків на своєму становищі і загрожуваний остаточним своїм упадком, року 1668-го вибрав собі пристановище найбільш одчайдушне й ганебне. Він просив у Хана Кримського союзу, а в Султана Турецького опіки і вічної протекції. Для того послав у Крим Старшину Генерального Степана Гречаного, а в Царгород — Старшину Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича; тим часом Воєвод, що залишалися були в Малоросії, повигонив силою в їхні границі, а тих, що їхали сюди знов, не допустив до їх призначень, але завернув назад. Притому багатьох перебив і перевішав своїх Старшин і Козаків, які Воєвод боронили.
Старі козаки, або товариство, як і завжди колись прихильніші до своєї віри і давніх обичаїв, зненавидівши Брюховецького за намір його шукати союзу і протекції Магометанців, непримиренних ворогів Християнства, і за страту людей своїх, що Воєвод охороняли, сповістили про те потаємно князя Ромодановського, радячи йому атакувати зараз військами своїми місто Котельву, де запаси Брюховецького і сам він з прибічниками своїми часто розташовувались, а до Дорошенка послали від себе повірених, прохаючи його прибути до них у Полтаву і прийняти на себе Гетьманство, на яке вони його обирають. Дорошенко, поспішивши на той заклик до міста Опішні, застав там велике зібрання товариства й Козаків і ними одностайно обраний і визнаний був, яко обох боків Дніпра Малоросійський Гетьман. Брюховецький, довідавшись про обрання Дорошенка, кинувся був з Котельви вглиб Малоросії з наміром шукати собі партії, котра б його боронила, але Козаки, наздогнавши його в містечку Коломаку і там засудивши його контурним судом, розстріляли, а жінку його відіслали з честю до Князя Ромодановського.