Хмельницький, відправивши від себе посланців тих, писав зараз до Царя Олексія Михайловича таємно, повідомляючи про все, що сталося у нього з посланцями, і про нову наступаючу з Поляками війну і просив при тому Царя пильно йому в тій війні пособити або принаймї вчинити військами своїми диверсію на Смоленщину і Білорусь і тим показати Малоросіянам і їхнім військам прихильність свою на їх користь і захист, котрим вони надмінно подвигнуті будуть на відданість йому, Цареві, і його народові для вічного з ними єднання, і слугуватиме вона, так би мовити, завдатком до майбутніх договорів та угод. Цар, подякувавши Хмельницькому за його дізнану до нього і його народу пильність і нові вісті, обіцяв учинити йому прохану поміч відправкою військ своїх до Смоленська і на Білорусь без оголошення, одначе, Польщі формальної війни, аби не вславитися нахабним порушником миру і уложених на нього попередніх трактатів без слушних на те причин, а зробить ту висилку військ своїх під титулом союзних зобов'язань, коли тільки не завадять тому прикрі чутки, що надходять з Астрахані та інших міст низових, в яких з недавньої пори почало щось недобре ворушитись.
Хмельницький, висновуючи із запевнень настільки невизначених марну для себе надію, став готуватися до оборони власними силами народу Малоросійського, і колишні двадцять полків укомплектував і склав сорок тисяч реєстрових Козаків; але число їх в кожному полку визначено нерівне, а дивлячись на становище сіл та числа в них родин Козацьких, що зазнали втрат виходом частини з них до Слобідського Рибінського полку. І так склалося: полк Київський при Полковнику Антоні Адамовичу — в 1200 Козаків; Чернігівський при Полковнику Мартині Небабі — в 1200; Сіверський при Полковнику Якові Коровці — в 1200; Канівський при Полковнику Семенові Павицькому — в 3000; Переяславський при Полковнику Федорі Лободі — в 2000; Черкаський при Полковнику Іванові Воронченку — в 3000; Чигиринський при Полковнику Федорі Якубовичу — в 3000; Уманський при Полковнику Йосипові Глуху — в 3000; Корсунський при Полковнику Лук'яну Мозирі — в 3000; Брацлавський при Полковникові Данилові Нечаю — в 2000; Калницький при Полковнику Іванові Фе-доренку — в 2000; Кропив'янський при Полковнику Фі-лоні Дженджемі — в 2000; Острянський при Полковнику Тимофію Носачу — в 2000; Миргородський при Полковнику Максиму Тарані — в 3000; Полтавський при Полковнику Мартині Пушкаренку — в 2000; Гадяцький при Полковнику Сергієві Бухалу — в 1200; Ніжинський при Полковнику Прокопі Шуменку — в 1200; Лубенський при Полковникові Дмитру Кривоносі — в 1200; Прилуцький при Полковникові Федору Киселі — в 1200 і Вінницький при Полковникові Петрові Стягайлу — в 1600 Козаків. Понад означені реєстрові полки мав Хмельницький гармашів з артилерією та її обладунками під керівництвом Віцеобозного Генерального іноземця Фрідргана 4550 та чужинців при них в чинах старшинських, що рахувалися майстрами, 47 чоловік. Волонтерів, розподілених тоді на п'ятнадцять охочекомонних полків, раховано в 14500 чоловік та військ Запорозьких було напоготові 12 тисяч. А всього мав Хмельницький готового війська сімдесят одну тисячу з лишком, і в тому числі постійної піхоти між реєстровими Ккзаками було двадцять тисяч, навчених усім тодішнім піхотним шикам та маневрам, а при потребі множилася піхота спішеними реєстровими кінними Козаками, навченими батавою і всьому при тому потрібному.
Прикордонні з Польщею Козаки, а особливо ті, що проживали околицями і куренями понад ріками Стиром, Случем, Прип'яттю і Сожем, передбачаючи нову війну з Поляками, що наближалася, вибралися із своїх осель під проводом переходу їх всередину Малоросії, аби не терпіти руїн пограничних, але, проходячи подалі, дістались до річки Дінця і поселились поблизу раніше прибулих Рибінських поселенців, утворивши із себе другий Слобідський полк, названий Ізюмським, а вихід сей учинили вони під час комплектування в полки реєстрових Козаків. Тому Гетьман велів перевести по всій Малоросії нобілітацію, або перепис, в Козаки, і учинено теє із вільних військових і міських мешканців, що служили за попередніх воєн волонтерами, Запорожцями і в охочекомонних полках і подали на теє достатні свідчення; а інших жодних мешканців до того перепису не допущено, і перепис той в Козаки строго контролювався, і треба було мати для того природне походження або докази на заслуги; бо стан і породу Козацьку визнавано за гідність Шляхетську. Тому і тих, новопереписаних у Козаки, наказами урядів ухвалено записати в компути Козацькі і привести на те до присяги, рахуючи їх надалі поруч з іншими Козаками і в одній з ними Шляхетській гідності. Поза всім тим на компутах і переписах Козацьких видно біля деяких прізвищ нотатки, що вони походять із нововписаних Козаків. І так несправедливо дехто робить висновки, що в Малоросії начебто вільно було переходити із Козаків у мужики, а з мужиків у Козаки згідно волі кожного.
Мир в Малоросії з Поляками згідно трактатів Зборівських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпїдлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус Брацлавського Полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день Липня 1650 року. Осавул Генеральний Богун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на Поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над Козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами Європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: «Згода воїнам, а кара зрадцям!» Врятувались від убивства лише ті, що розсипались врозтіч і куди хто втрапив, а обидва табори, Польський і Нечаїв, з усіма обозами, запасами та артилерією зостались на місці, яко здобич Богунового корпусу, який і поховав і тіла убитих Козаків і Поляків, і нараховано було останніх 3719 чоловік, і в тому числі Полковник Польський Казимир Каневський.
Гетьман Хмельницький, повідомлений бувши од Богуна про розпочаті Поляками ворожі дії і про бувші з ними бої, відрядив зараз на підмогу корпусові Богуновому інший Козацький Корпус під командою Полковника Глуха, а до Хана Кримського послав нарочного гінця з протестом проти нагло розпочатої Поляками війни і з проханням прислати до нього помічні війська, згідно Із учиненою з посланцем Нагайбеком угодою, котру він, Хан, затвердив. Хан відповів Хмельницькому, що він з військами його на поміч йому готов, але, за певними урядовими обрядами, мусить доповісти про те Султанові, а діставши від нього резолюцію, з присилкою військ своїх він не забариться, а може бути, і сам на допомогу йому прибуде, коли не завадять якісь надзвичайні справи, а паче з боку Московитян, котрі на кордонах своїх супроти Криму роблять укріплення та військові приготування.
Осавул Богун, підкріплений Полковником Глухом, вирушив од Краснопілля вперед переслідувати Поляків у їхніх межах, і 18-го числа Липня відкрився їхній табір біля містечка Купчиці, при Вознесенському монастирі. Війська Польські були під командою Польного Гетьмана Потоцького, при якому був за волонтера і юний Собієвський. Вони окопались під монастирем по самі вуха. Богун намагався різними маневрами вивести Поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богунові не лишалось інших способів вигнати Поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ. Але кмітливість його відкрила для того найвигіднішІ шляхи, і він 21 Липня, розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору Польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку, лежачи на землі, а третій частині, з добірних Козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленому нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони, і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на Поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, розставленою при окопах, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами Козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від Козаків, і вони повернені були в тил величезними купами; решта врятувалась втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зостались в таборі і були багатою здобиччю Козакам та їхній старшині. Убитих Козаків поховано урочисто в монастирі, і їх нарахували 1715 чоловік, а Поляків загорнули землею в їхніх же окопах і нарахували 9 674 тіла.
Осавул Богун, звітуючи Гетьманові про славетну свою над Поляками звитягу, доповідав при тому, що через спійманих ним «язиків» і Польських шпигунів, Жидів, дізнався він про великі сили Польські, що йдуть із середини Польщі на місто Слуцьк під командою Князя Четвертинського, і що потрібна йому підмога в самих людях, а артилерії і запасів у нього більш ніж досить. Гетьман приписав Богунові в резолюцію, аби він у вигідному місці очікував прибуття його з військом, а сам би не відважувався нападати на такого численного ворога, щоб не бути ним розбитим і щоб недруг з того не куражився, бо, мовляв, окуражений Поляк загонистіший від усіх диких коней Татарських. Тим часом надходили чутки до Гетьмана, що Князь Четвертинський, впавши в границі Малоросійські з численною Польською армією, продовжує тут похід свій по системі варварській, або за планами колишнього дикого завойовника Татарського Батия, і що спалює всі села Малоросійські і знищує мешканців тутешніх без всіляких причин і потреби, а творить саму лише пустелю, нікому не корисну. Гетьман, поспішаючи з головним військом своїм супроти Князя Четвертинського, зійшовся з Богуном в околиці Житомира і повелів йому, пройшовши попереду армії
Польської, зробити розголос по селах, що він лише один з корпусом своїм розвідує про армію ворожу і відходить від неї набік, не будучи спроможним їй протистояти. Він насправді, повернувши вбік і розташувавши табір свій у вигідному місці, укріпив його найкращим чином і вичікував на себе ворога за призначенням Гетьманським, котрий розташувався в близькому, але закритому від нього місці і навідувався через роз'їжджі команди про рухи ворога. Ґвалт людей і рев худоби, що тікали в ліси та інші сховища, і пожежі з димами, що знялися над селами, сповістили про наближення армії Четвертинського. Богун вислав негайно загін добірної кінноти проти його армії і велів їй, нападаючи на авангард ворожий, віддалятись від нього назад, до свойого корпусу. Такими маневрами ворог був приведений до самого табору Богунового корпусу, і він, втямивши з першого позирку його малість, без подальших обдумувань негайно напав на табір з усіх сторін, звідкіль тільки міг. Учинена з обох боків стрілянина з гармат і мушкетів і дим, що від того піднявся, доволі зайняли і сповили побойовників. Гетьман, сього лише і вичікуючи, виступив зі всіма силами своїми із закритого місця, ударив з тилу і у фланг ворогові і поставив його проміж двох огнів. Ворог, повертаючись назад для оборони, звичайно, був у замішанні від того і втратив лад. Богун, не спускаючи очей з супротивника і запримітивши його безлад, негайно випустив з табору свою піхоту зі списами і вдарив на замішану піхоту ворожу, не даючи їй очуняти і перешикуватися. З Гетьманського боку вчинено те саме, і ворог, збившись юрмами без усякого ладу, відступав задом, сам не знаючи куди; кіннота ж їхня, відчувши неможливість оборонити піхоту, пустилась відкрито втікати, а кіннота Козацька кинулась її гнати. Поразка ворога була довгою і вельми згубною. Піхота, побачивши себе полишеною кіннотою і головними начальниками, почала кричати згоду і, кидаючи мушкети свої, ставала на коліна і просила пощади задля найсвятішої Панни Марії. При тому великому імені усе вбивство негайно припинено, і все затихло. Залишена решта піхоти Польської оголошена полоненою, і її нараховано 7 346 чоловік, і в тому числі 32 офіцери, а проміж ними значний, Корибутом званий; та приведено кіннотою 13 чоловік полонених офіцерів, узятих на погоні, а забито й поховано на побойовищі і на полях 17 139 чоловік. Відбулася та битва 13 Вересня, в середу, де і Козаків убито з їхніми старшинами 2 173 чоловіки. Всі обози і запаси Польські і вся їхня артилерія, з 63 гармат складена, дісталася, яко здобич, Козакам, а полонених Польських відіслав Хмельницький в дарунок Ханові Кримському, щоб одержати за них викуп, і дістав від нього звістку, що війська його прибудуть з ним на допомогу Хмельницькому наступної весни.
Гетьман, здобувши таку славетну звитягу над Поляками, не був нею втішений, бо оточуючі його юрмами родини Козацькі та всіх інших мешканців Малоросії, зібравшись з численних осель, спалених і сплюндрованих Четвертинським, приводили його до сліз. Вони волали до нього про поміч, а він не відав, чим такому велелюдству пособити, а надто під близьку зимову пору. І так, забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, добутими кіньми та волами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в селища Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по ріках Сулі, Пслу та Ворсклі, на Малоросійських, так званих Булавинських, землях, про наділення якими дано в ті полки від Гетьмана наказ. І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі, примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори Полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полками зоставлені, називались тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувались завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків.
Король Польський, отримавши повідомлення про останню поразку армії Польської, що була під командою Князя Четвертинського і складалася з найліпших Польських сил, повелів по всьому Королівству своєму бути повторному посполитому рушенню на Малоросію. І між тим як у Польських провінціях все було в русі і всяк, призначений у похід, озброювався, Король зажадав особливий корпус військ Німецьких від Маркграфа Бранденбурзького, котрий вважався в Польській Пруссії васалом Польським І прислав корпус свій під командою Генерала Донгофа. Від герцога Курляндського Король також вимагав допоміжного корпусу; але як Герцогство теє за правами своїми не зобов'язане давати війська поза державу, то Король і Республіка Польська, ласкаво прохаючи Герцога, зобов'язались письмово не вважати висилки тої за обов'язок, але за добру волю, учинену на прохання Польщі і відданості до неї Курляндців. Гетьман, зі свого боку, не залишив також себе без приготування до оборони. Він, доповнивши полки свої, на місця вибулі, новими вошами, підкріпив прикордонні міста сильними гарнізонами із міліції і достатньою артилерією зі всіма запасами і мав тоді готового війська в полі сімдесят три тисячі, які розташовані були на зимові кантонір-квартири від Дністра до ріки Прип'яті.
З перших чисел Березня місяця 1651 року всі війська Польські і Козацькі були в русі і одне за одним назирали. Король Польський, за відомостями, прямував походом своїм з головною армією до ріки Стиру, куди й інші його війська по границях своїх стягалися. Війська Козацькі своїми корпусами збиралися в той же бік; Хан Кримський з двадцятитисячною армією своєю, йдучи по Дністру вгору, зійшовся з армією Хмельницького за день шляху від річки Стиру. Побачення Хана з Хмельницьким було прикметним і, за визнанням знавців, не віщувало нічого доброго. Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався від нього клятв на підтвердження обіцянок, сказаних Нагайбеку стосовно Царства Астраханського, і не зводив з нього очей, зауважуючи вираз його обличчя. Хмельницький, викручуючись із того лабіринту, відповідав Ханові завжди двозначно і невизначено і обіцяв надалі докладніше над тим помізкувати. Прощання їх було доволі холодним, а такі ж і обнадіювання; одначе вибрали вони табір для обох військ, Козацького і Татарського, і розташували його над річкою Стиром, поміж боліт, при містечку Берестечку, де Гетьман влаштував обози свої вагенбургом і закріпив їх окопами з артилерією, а Хан поставив в'юки свої окремо від вагенбургу, позаду військ своїх, і вишикував їх батавою.
Від передових Козацьких військ одержано вістку, що Польська армія, завчасно переправившись через ріку Стир, іде понад тою рікою до Берестечка і рахують її до 300 000. 11 числа Травня стала вона на виду Козацької і Татарської армії і явила жахливе видовище блиском своїм і стогоном землі од велелюдства, а особливо од численної кінноти. Гетьман влаштував армію свою на правому фланзі Татарської; піхоту примножив спішеною кіннотою і поставив всередині розлогою і грубою фалангою з численною артилерією по фасах і насередині і прикрив правий її фланг своєю кіннотою. Битва почалася о 9 годині ранку страшенною стріляниною з обох боків гармат і мушкетів. Поляки, маючи в центрі своєї армії Прусські та Курляндські війська, зайняли весь простір Козацької і Татарської армії іншими своїми військами, маючи намір оточити їх з усіх сторін, але положення багнистої місцини того не дозволяло. Піхота Козацька на перших пострілах ударила в списи і перекинула піхоту Німецьку, змішавши її і погнавши всередину Польської армії; але в ту саму пору Татарська армія, яка прикривала лівий Козацький фланг, займаючи найвигІднІші висоти, зійшла зі свого місця і попустила Полякам атакувати піхоту тую у фланг і в тил, так що вона стала з трьох боків обнята і стиснена. Гетьман, запримітивши відступ Татар, повів було частину кінноти своєї на їхнє місце позаду піхоти, але вже сюди пробитись не міг, і тому він з самою охоронною командою, віддалившись від армії своєї, поскакав шукати Татар в інший бік, щоб умовити і упросити Хана до повороту на своє місце. Кіннота Козацька, спостерігши, що Гетьман віддаляється від армії, повернула слідом за ним, а піхота їхня стала тоді оточена . з усіх боків. Вона, бувши звідусюди бита і полишена на конечну загибель, вирішила пробиватись до боліт і там очікувати останньої своєї долі. Німці кричали уже їй пардон, а Поляки згоду, тобто вимагали віддатися в полон. Але вона, відповідаючи, що ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленою, зімкнулась тісніше і ручним боєм в списи та шаблі пробилась в густі лози, що облягали болото, і там укріпилась. Поляки, вважаючи, що та піхота уже в їхніх руках і вони завжди її можуть забрати в полон або перебити всіх до одного, залишили її в лозах до ранку, бо тоді було на заході сонця, а всі обози Козацькі, що були в вагенбургу з людьми тамошніми і всіма запасами, особливо з великою кількістю коней верхових і в'ючних, також вся артилерія з її обладунками, дісталась в руки Польської армії.
Тим часом як Поляки святкували перемогу в таборі Козацькому і тішилися його запасами, Козаки, що засіли були в лозах, безнастанно думали про своє визволення і виправдали собою ту приказку народну, що «нужда вкладає розум людям». Вони, діждавшись темряви нічної, розклали списи свої по болоті, по п'ять їх разом, у півтори чверті один від одного, а кінцями врівень один з одним; по тих списах, полягавши на них, котився кожен козак з боку на бік до другого краю болота, і таким чином прокотились всі вони за болото на тверду землю, а останні з них перетягли за собою і всі списи. Не спиняючись довго на твердій землі, пішли вони шукати кінноту свою і Гетьмана і коло полудня знайшли їх, коли пасли вони коней і журилися невтішно, що пропала їхня піхота і що таке велике для всіх нещастя. Радість була невимовною, як побачили вони одні одних. Зробивши тут короткий піхоті відпочинок, частували кінні Козаки піхотних опуцьками, або стеблами трав катрану і холодку, замість звичайного обіду, бо іншого харчу, окрім трави, ніякої в себе не мали; а після такого ласування вирушили всі в дальшу дорогу до Кам'янця-Подільського. Гетьман розповів при тому урядникам своїм історію свою з Ханом Татарським, що коли перейняв він Хана за болотами по відступі Ханському з поля битви, то благав його найпереконливіше, відступаючи всі свої, які тільки мав, скарби і що тільки йому завгодно, аби він повернувся на побойовище і допоміг оборонити залишені в небезпеці Козацькі війська; але той, отитулувавши Гетьмана Християнським гяуром, сказав у повній злобі і люті, що на границях Буковини бачився з ним Суддя Гуляницький і переказав про все листування та переговори у справі союзів, намов та протекцій, які були у Гетьмана з Царем Московським, і що «швидше він, Гетьман, зробить світ злощасним, аніж його ощасливить, бо Хан ніколи до таких союзів і протекцій не допустить, а наведе з усіх сторін на землю його війська Турецькі, Татарські і Польські і зараз тому робить почин, коли тільки Гетьман не прийме Турецької і його сторони супроти Москвитян. Гетьман хоч як не викручувався, що йому в нинішню пору воєнну і будучи в такому критичному становищі ніяк пуститися на нові такі важливі вчинки неможливо, а треба подумати про те в час миру, одначе Хан нічого того не уважив і розстався з ним з попередніми погрозами, а Гетьман опісля довідався, що втеклий від страти Суддя Гуляницький з Молдавії дістався до Польщі, а звідти посиланий був від Короля з Сенатором його Лянцкоронським на Буковину зустрічати Хана великими для нього дарунками і значними сумами, котрі Ханові і піднесли, і всі таємниці Хмельницького тоді Ханові Гуляницький розкрив. Хан, наближаючись до своїх кордонів, захопив собі в полон багатьох і багатьох людей Малоросійських, що мали його за союзника і тому вважали себе в безпеці, а Козаків Запорозьких також пішло чимало від Гетьмана слідом за Ханом під приводом оборони своїх зимівників від плюндрування Татарського.
Король Польський, окуражений підступною зрадою Хана і одержаною через те великою над Козаками перемогою, розділив величезну армію свою надвоє і одну її частину під командою Князя Четвертинського відправив для захоплення міста Києва, куди Король мав намір прибути зі штатом своїм та армією на зимівлю, а з другою армією йшов сам Король на Волинь і до Кам'янця-Подільського. Гетьман Хмельницький, утративши під Берестечком військ своїх близько дванадцяти тисяч, не втратив при тому мужності своєї анітрохи і, за короткий час доповнивши армію свою із міських гарнізонів і міліції і озброївши її запасною амуніцією із арсеналів Чигиринського та Черкаського, виступив з нею супроти армії Четвертинського. Тут армію застав Гетьман біля містечка Фастова, де мала вона роздих у повній безпеці, бо Поляки, через звичайну свою легковажність і пиху, не інакше гадали про Хмельницького і Козаків, як тільки, що вони, де не є, ховаються по віддалених границях, не сміючи їм і показатись, і, звичайно, міркували вже, як їм бенкетувати з Королем у Києві та пересичуватись тамошніми розкошами і послугами киянок. Гетьман, приступивши до армії Польської на світанку, вислав значну частину піхоти своєї у садки та городи Фастівські, обнесені ровами, які служили піхоті Козацькій добрими окопами, а всіма іншими військами наступив на табір Польський і, вчинивши сильну стрілянину з гармат і мушкетів, подався вперед, нітрохи не спиняючись. Поляки, бувши напівголими, хапалися за зброю, але вже вишикуватись як слід не могли, а, позбігавшись купами, подавались до городів та садів, щоб біля них вишикуватись і виступити вперед. Але піхота Козацька, що засіла була за окопами садовими, допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробила по них самий досконалий і сильний залп з мушкетів і повалила на землю їх цілі тисячі. Решта поверталась всередину табору, але, зустрінута всіма військами Козацькими, зазнала од них другої поразки. Кінноту Польську, що сідала на коней і шикувалась в лінію, тоді ж перекинуто і перемішано пострілами та списами кінноти Козацької, і вона втікала навсібіч слідами Князя Четвертинського і його штату, що побігли заздалегідь і майже в одних шляфроках. І так армію Четвертинського розбито вщент і розігнано в повному безладді. Війська Курляндські, що були з ним, сховались в містечку і прислали від себе депутатами своїх офіцерів, віддаючись в полон і благаючи пощади. Гетьман, обеззброївши їх, відпустив в їхню землю з умовою і під присягою не повертатися їм до Короля і Поляків і не діяти надалі вороже супроти Козаків під загрозою кари віроломцям шибетщею. Весь табір Польський з усіма запасами, артилерією і багатою ставкою Четвертинського та інших вельмож Польських дістався Козакам як здобич і відшкодував їм втрату тих речей під Берестечком. Убитих поховано Поляків на місці 1З 972 тіла, а взято в полон Курляндців і відпущено в їхню землю 3215 чоловік. Відбулось те побоїще 27 Серпня, в четвер. Біля Фастова довідався Гетьман Хмельницький, що Князь Радзивілл з військами його Литовськими, пробираючись на допомогу Четвертинському правим берегом Дніпра, сплюндрував багато сіл побережних і саме місто Київ, що було без оборони, пограбував, а почувши про поразку Четвертинського, повернув назад на Литву з багатьма користьми. По тому повідомленню негайно рушив Хмельницький з легкою кіннотою переслідувати Радзивілла і, обійшовши його вночі, засів спереду біля Маслового Ставища, і як тільки він з корпусом, ідучи безтурботно, порівнявся з Хмельницьким, то сей, напавши збоку, розбив війська його до ноги і повернув усі награбовані користі з лихвою, діставши весь обоз Радзивілла з запасами та власними його скарбами. Вертаючись Хмельницький від Маслова, розбив ще сильні війська Польські під Білою Церквою, котрі йшли від армії Королівської шукати і допомогти Четвертинському і насунулись на Хмельницького, ставши жертвою його хоробрості.
Король з армією своєю, яка складалася з числа 150 тисяч, пройшовши від Берестечка на Поділля, обліг тамошнє місто Кам'янець. Гарнізон, що пробував у фортеці під командою Полковника Глуха, чинивши сильний опір ворогові впродовж дев'яти тижнів, нарешті, через малочисельність свою і зужиття запасів, 29 Вересня здався Королеві на договір, і його в числі 312 чоловік відіслано військовополоненими на Жмудь, а Король зимував у Кам'янці і околицях його. Гетьман, маючи при собі війська 60 тисяч в повному озброєнні і достатку, року 1652-го вирушив з ним на армію Королівську і знайшов її побіля містечка Жванець, розташовану дуже розлого і розкішне, тобто з недбалістю стосовно ворога, а в надії на свою численність. Хмельницький у перший день свого наближення до неї рекогносцирував її навколо з малою, але відбірною кіннотою і легкими з обох боків перестрілками од вершників. 29-го числа. Квітня, у вівторок, на самісінькій зорі відкрив Гетьман атаку свою на армію Польську з боку містечка, маючи з собою лише кінноту з малим числом легкої піхоти і артилерії; а головну піхоту посадив серед ночі по садах та городах (обведених звичайними їхніми ровами) з боку Хотина та Кам'янця-Подільського. За першим пострілом з гармат армія Польська вишикувалась супроти атакуючих її військ Козацьких і поставила тут кращу свою піхоту Прусську з артилерією. Гетьман, займаючи ту піхоту і весь правий фланг ворога своїми круглими, або маячними, наїздами кіннотою, дав знак головній піхоті своїй, і вона, вийшовши раптово із засідки, вдарила в тил правого ворожого флангу і, зробивши перший постріл, наступила на нього із списами. Піхота Прусська, обертаючись до оборони, показала тил свій кінноті Козацькій, а легка піхота, що з-поза неї виступила, напала також із списами на Пруссаків, і вони, бувши з обох сторін атаковані, перемішались і безладно подались на середину своєї армії. Піхота Козацька, переслідуючи їх, не давала їм набивати мушкети і вишикуватись, а вражала своїми списами при обороні ворога самими багнетами. Гетьман, приєднавшись до піхоти своєї з обох її флангів, перемінив тим весь лад обох армій і охопив всю артилерію правого ворожого фасу. Супротивник почав був перешиковуватись, витворюючи свій фронт супроти фронту Козацького, але Хмельницький в той самий час наступив на нього всіма своїми силами і розірвав його надвоє. Одна частина з усією майже кіннотою почала відступати до Кам'янця під командою самого Короля, і Хмельницький велів військам своїм супроти неї лише маскуватись і вдавати вид наступаючих; а друга частина з піхотою Прусською зійшла в місцини низинні в напрямку Могилева, і на тую Гетьман наступав з усією жорстокістю. Вона, не маючи в себе артилерії, скоро попросила пардону і була обеззброєна, і Гетьман, обнявши її кордоном, відправив у місто Корсунь на перегляд; а взято всіх полонених 11 313. чоловіка, а серед них двох Генералів — Донгофа і Осодінського, котрих утримував Гетьман при собі з усіма почестями і повернув їм усі їхні екіпажі та пожитки, що лишилися в таборі. Весь же табір з обозами та артилерією дістався Козакам; але і з нього Королівські екіпажі і намети з людьми і всім, що було Королівське, відправлено вслід за Королем і охороною Козацького конвою, котрий від Короля був значно обдарований з публічним визнанням перед його військами, «що грубі Козаки ввічливіші і великодушніші від нас, уславлених едукаціями, і вони вдруге мене зобов'язують на сором гонору нашого».
На другий день баталії Жванської виступив Хмельницький зі всіма військами слідом за Королем до Кам'янця-Подільського, але на шляху зустріли його Сенатор Лянцкоронський і Генерали Потоцький і Собієвський, пропонуючи мир від Короля, що затверджував присягами трактат Зборівський в повному його обсязі; а в заставу того, поки від чинів і Речі Посполитої надійде формальне затвердження того миру і від Короля вийде на нього ратифікація, зостаються у Гетьмана аманатами вищеозначені три урядники і четвертий з ними Генерал Осолінський, що перебуває у полоні; решту ж полонених урядників і всіх рядових просив Король відпустити додому. Потому Гетьман на все погодився, прохане виконав і полонених відпустив, вернувши при тому Прусським військам шпаги і всю зброю їхню з потрібними обозами і подорожніми запасами, супроти чого і Малоросійські бранці Королем повернуті в свою вітчизну. Ратифікація, підписана 27 Вересня, одержана Хмельницьким 11 Жовтня, і в усій Малоросії її опубліковано з урочистостями і молебнями по всіх селах і церквах. Війська розпущено по своїх місцях і все приведено до мирного стану. Аманати Польські оголошені вільними і від Гетьмана з почестями та дарунками відпущені в їхню землю і на дорогу всім потрібним забезпечені; але один із них. Сенатор Лянцкоронський, маючи таємні від Короля інструкції, зостався жити в Чигирині приватно до подальших повелінь Королівських.
В Листопаді 1652 року прибули до Гетьмана в Чигирин посланці Турецькі Нурадін Ага з ефендієм Огли-Селімом та Кримський Мурза Нагайбек з супроводом, а до них приєднався і Польський Сенатор Лянцкоронський. Вони всі разом, оголосивши волю своїх Дворів і дані од них уповноваження і накази, намовляли Гетьмана воювати разом з їхніми державами з Царством Московським і відібрати в нього на користь Хана Царство Астраханське. Хан писав при тому осібно до Гетьмана, що вчинені ним супроти інтересів Ханських таємні змови з Московцями і всі прикрощі він охоче Гетьманові дарує і віддає їх на вічне забуття при першій згоді Гетьмана на нинішній конференції, а що стосується загнаних ним нинішнього літа Малоросійських бранців числом до трьох тисяч, то їх негайно повертає до своїх осель; вони в нього не що інше значать, як аманати, на заставу обітниць Гетьманських узяті. Гетьман, вживаючи все своє мистецтво в політиці і все красномовство в доказах, хоч як не одмовлявся неможливістю вступити в нову війну, зазнавши великих втрат у попередніх, і що потрібен йому час на роздум, на поради з народом і на численні поліпшення, одначе посланці, ні на що теє не зважаючи, вимагали від Гетьмана лаконічної відповіді, себто так чи інак; і чи вступає він з ними в союз, чи оголошує себе їхнім недругом, і що вони мають від Дворів своїх повеління на випадок незгоди Гетьманської покласти йому на стіл меч і лук, які означають війну. Гетьман просив ще вважати його нейтральним, він під тим видом зобов'яжеться допомагати їм таємно грішми, кіньми, обладунками та іншими військовими речами, що значать на війні пункт немаловажний. Але і цю пропозицію Гетьманську відкинуто, і посли наполягали на нього виставити армію свою супроти Московців. Гетьман нарешті після довгих переговорів сказав, що він покладається на розсудливість самих послів, у якій вони самі зрозуміють і визнають за неможливе йому зараз вступати в нову наступальну війну, не укомплектувавши своїх військ, що зазнали великих втрат і не набули найнеобхіднішого у війні знання, без якого легко можна принести саму шкоду союзникам замість сподіваної помочі, а зіпсоване один раз звичайно буває тяжче лагодити, аніж робити заново. Посли, зваживши наостанку такі великі Гетьманські резони, відстрочили йому на поправку армії 10 місяців і, обдаровані Гетьманом щедро, роз'їхались, а Хан слідом за тим повернув бранців Малоросійських.
Гетьман, покінчивши з послами, виправив зараз в Москву таємно Суддю
Генерального Якова Гонзевського і через нього писав до Царя Олексія Михайловича
листа наступного змісту: «Многочасно і многообразно давав я знати Вашій
Величності про наміри Султана Турецького і Хана Кримського разом з Королем
Польським оголосити Вам війну за Царство Астраханське та інші їхні претензії, і
що вони мене до того запрошують супроти волі моєї і бажання, і я відмовлявся від
них досі під різними приводами, особливо постійними війнами які у мене завжди
були з Поляками. Але тепер, коли закінчив я сії війни Зборівським і Жванським
трактатами, то прислані од всіх тих Держав нарочні посланці вимагали у мене
настійно воювати разом з тими державами з Царством Вашим; в противному ж випадку
оголосять вони мені війну і введуть в Малоросію для того три свої армії. Я
скільки не відмовлявся і крайньою моєю неспроможністю, що вимагає чимало часу на
поліпшення сплюндрованого і на заведення озлиднілого, одначе вони до того всього
глухі і всерйоз не беруть, підозріваючи мене особливо у прихильності і
відданості до Вашої Величності і народу Вашого за переказами їм зрадника мого,
що від мене у Москву посилався, але згодом за злодіяння до страти засудженого
Судді Гуляницького, котрий, утікши від кари, ховається в Криму і Польщі і на
мене зводить наклепи. І я насилу міг вблагати у тих посланців з великим їм
пожертвуванням лише відстрочки на 10 місяців для приведення армії моєї до
належного порядку, а всі інші прохання мої, навіть про самий нейтралітет,
лишилися марними, і так лишається тепер судити про сії справи Вашій Величності і
вибирати засоби найкорисніші та найнадійніші; а я закликаю всі клятви на душу
мою, що про війну з Вами і з царством Вашим і думати мені незносно, і
віддаю вічній анафемі і судові Божому всілякого, що мислить яко неприятель на
єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій Церкві
благочестя і стародавнього Апостольського православ'я, гнобленого і знівеченого
у всьому світі Магометанством і Папством. Та коли, Ваша Величність, ще й тепер
не зважитесь попередити недругів і попустите їм увійти в Малоросію зі своїми
арміями і приневолите мене йти з військами моїми війною на Царство Ваше, то
даруйте мені і не осудіть, що стану по неволі неприятель, і на такий
випадок протестуюсь я перед Богом і всецілим світом, що неповинен буду в крові
єдиновірних Християн, проливаній за інтереси народів невірних і недовірків. Для
відвернення того зла або принаймі ради його применшення єсть засіб не
безнадійний, себ.то оголосити Полякам війну і ввести зараз у землю їхню дві
армії або добрі корпуси: один в Білорусію і на Смоленськ, а другий — в Литву.
Поляки доконче мусять відтягнути туди всі свої сили, а Турецькі і Татарські
війська я з Божою поміччю надіюсь тоді утримати в їхніх границях, дотримуючись
системи оборонної. Коли ж війська Вашої Величності ощасливлені будуть успіхами,
так і я на подальше наступити можу. Але всі ції положення потрібно затвердити
угодами і присягами,
На адресу Хмельницького Цар Олексій Михайлович прислав до нього Боярина Василя Васильовича Бутурліна, свого Радника, і з ним інших двох думних Бояр, і через них наказав і писав Цар до Хмельницького таке: «Високомочному і славному Малоросійському і Козацькому Гетьманові Зіновію Михайловичу Хмельницькому наше Царське і шанобливе слово. Звісткою Вашою про ворожі помисли сусідніх Держав і добрими супроти них порадами ми вельми задоволені і вдячні Вам, предостойний Гетьмане, а війська наші давно стоять на границях своїх в доброму порядку і благонадійності; а виступати їм за границю без доброго приятеля і надійного помічника сумнівно. А коли б Ти, Гетьманушка, зволив з нами поєднатись, то всі б сумніви геть, і ми б доручили Вам всю свою армію як людині розумній і воїну славному. А що Ти пишеш про угоди та обов'язки, то ми готові все виконати вірою і правдою, як закон Християнський і совість повелівають. Одначе, щоб надалі не було різнодум'я і вагань з обох сторін, то добре б поєднатись і укріпитись нам на вічні часи, як єдиновірним і єдинокровним, і щоб вороги наші не насміхалися з нас; а угоди про те і статути суть права старі Малоросійські і Козацькі, котрі ми за ними укріпимо і підпишем за себе і наслідників наших, і не будуть вони порушувані вічно. А що ти вигадаєш на краще з нашими Боярами і своїми думними людьми, ми на теє будемо згодні. А як швидко згоду затвердимо, то і війська виправимо на неприятелів, а між себе воювати борони нас, Господи! Сам диявол хіба на те поступити може, а нам, православним, і мислити про таке злеє діло, далебі, грішно; а дума наша є і буде, аби захистити й охоронити народ православний од ворога і месника, чого ми і од Вас прагнемо; і бачить Бог, що в правді та істині і під святою порукою поєднатися вічно з Вами і народом Вашим бажаємо і Вам про теє з пошануванням пишемо». Переписка Зіновія Хмельницького з Царем Московським та інші сього Гетьмана записки й діяння передані в Кардинальний Могилівський монастир із монастиря Староканівського Архімандритом тамошнім Макарієм, у якого проживав у монастирі нещасний син Зіновія Хмельницького Юрій Хмельницький, що опісля Гетьманства свойого перебував у чернецтві.
Після прибуття до Чигирина посланців Царських Гетьман Хмельницький скликав зараз чиновників і найповажніших Козаків од війська, що займали тоді всі уряди Малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів Царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з Царством Московським, і бувших раніше у нього посланців Турецьких і Польських разом з Татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на Царство Московське їа їхні претензії, пропонував при тому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну і заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо «за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небудь боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше про те вам казав, а тепер надія і самі ви бачите». Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики».
Гетьман і старі урядники і Козаки, заперечуючи молодим різними і багатьма противенствами у вигодах Турецьких, од них прихованих, доводили їм, що «віддатися Християнам самовільно у владу невірних або заприязнитися і спілкування мати з ними є для Християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім Християнством ганебним та соромотним і є майже те саме, що самогубство: бо, маючи з такими спілкування і єдність, неможливо ніяк не збочити з путі Християнської і не заразитися паскудством бусурманським; а що є важливіше в світі, як не шанування батьківської своєї віри, божественної і єдиної в людстві? Уважайте і слухайте, що Павло святий, сей обраний Апостол Христів, який подолав і звитяжив над усіма мудрецями світу сього доказами своїми про віру нашу Християнську, що сказав він наприкінці життя свого про власну віру свою у Христа. Він дякував Богові найщиріше, що «теченіз жительства скончах і віру соблюдох». А коли такий великий муж і такий ревнитель Божий і угодник Його, скріплюваний завжди благодаттю звище, коли він дякував Богові за шанування віри в Нього, то нам, грішникам сущим, чи не треба всіляко дбати про шанування віри своєї, котрою живемо, рухаємось і єсми? Але се говориться лише про велику віру нашу. А коли ми її роздивимось і в наших народах, себто коли, поєднавшись з невірними, вдаримо на Царство Московське, на сей єдиний і вільний залишок держви Християнської, з нами єдиновірної, і підкоримо його під таку кормигу Магометанську, в якій перебувають наші єдиновірні Ієраршества: Константинопольське, Єрусалимське, Антіохійське і Олександрійське, то що ми тоді будемо перед лицем світа? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів Содомського і Гоморського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок, і будемо те саме, що були після нашестя Батиєвого під владою Татарською, себто невільники в Богослужбі і Християнстві або відступники і раби неключимі, що гинуть з душею і тілом».
Мова Гетьманська і старих людей зворушила, нарешті, молодих протиборців до сліз. Чимало з них з риданням говорили і повторяли Гетьману: «Право судили єсте, і праві путі ваші: да будуть по глаголу вашому і мнєнію!» Гетьман, скориставшись із пом'якшення сердець, доручив Самуїлові Богдановичеві та Полковникові Переяславському Павлові Тетері написати договірні статті з Царем Московським і подати їх на розгляд його і всієї Ради Малоросійської. Вони написані і по апробації Гетьмана з радою оголошені послам Московським, котрі, погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів. А тому вимагали вони взаємної присяги від чинів і народу Малоросійського в рівномірному дотримуванні тих угод. Статті договірні підписані Гетьманом і чинами Січня 6-го дня 1654-го року, і присяга тоді ж ними учинена; а решті чинів і війську призначене збірним місцем місто Переяслав, де б всі вони також присягали в присутності послів і дістали від них подарунки Царські. Але посли вимагали при тому, щоб і Військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило. Одначе на таке сказав Гетьман зі всіма чинами, що «Запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця проміж них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов'язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою».
Статті договірні складаються з багатьох пунктів, але екстрактом з них служать для Козаків і їхніх начальників та народу лише три. Перша: аби пробувати їм на всіх колишніх угодах і пактах, уложених з Польщею і Литвою і затверджених привілеями Королів Польських і Великих Князів Литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни; друга: щоб власність всіх родів, маєтків їхніх і придбання їх непорушне при них і нащадків їхніх пробувала вічно під охороною прав їх стародавніх Руських, Литовськими званих, і по них шафовати ними і всякими способами користуватися було б вільно і безборонно; третя: щоб у діла їхні та судилища ніхто інший не входив і не мішався, а самі вони судитися і управлятися між собою повинні за своїми правами і своїми обраними з-поміж себе суддями та начальниками. Серед переваг уряду національного покладено, між іншим, такий пункт: «Коли ми, Гетьман із старшиною і військом, кому за службу надамо хутір, млин або село, а він почне просити Государя про подтвердження, то Государ нехай зволить теє потвердити». Нарешті долучено статтю і про Шляхетство Польське, що залишилось через єдиновірство в Малоросії, щоб йому бути тут при своїх правах і привілеях, рівних з природною Шляхтою і під протекцією війська. Але стаття ця була згодом громовим ударом для уряду і найгіркішою пілюлею для тих, котрі її допустили і в протекцію свою таких зловмисних людей прийняли. Вони подякували і відплатили їм точно так, як стародавні племена Хананейські і Аморейські відплатили племенам Ізраїльським за тую милість, що тії їх не вигубили, а, зглянувшись, полишили коло себе. Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір'я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та підступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:
Да не буде лучче,
Да не буде краще,
Як у нас на Вкраїні:
Нема Панів,
Нема Ляхів,
Не буде й ізміни...
Ненависть Польської Шляхти не переставала і згодом переслідувати Малоросіян, а особливо Козаків у всіляку пору, і невдачі з боку уряду і спокус народних хоча дещо принизили їх, але не зовсім знищили. Вони спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування Козацькі і, посідаючи серед них і серед чиновників, які з них вийшли, першенства і привілеї, чванячись самою породою своєю і едукацією, забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій і залишені в протекції тих, кого зневажали і ненавиділи і котрі могли і мусили були вигнати їх або винищити під час революції, але утримувані від того одною вірою і поблажливістю Гетьмана Хмельницького, вельми любленого народом. Плодом поверховості їх над природними чиновниками і шляхтою було приниження сил у власній своїй землі і в своїх природних правах і привілеях, їм позаздривши і приревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи і, достосувавши абияк прізвища свої до Польських, стали гоноритися їхнім походженням. А до сих ще премногії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, нарешті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян. Вони, керуючи ними у всіх урядах і керівництвах і збагатившись побіля них всілякими хитрощами, а особливо користуючись тих простотою і підлеглістю, відняли у них всі права їхні Шляхетські природні, що од найдавнішої давнини були у них безперервно і під титулом лицарства всіма угодами і привілеями їм підтверджені, привласнили їх своїм лише народам. А наостанку, витиснувши багатьох із них на слободи та інші провінції, решту довели до того стану, в котрому вони і нині перебувають. Відпускаючи Гетьман послів Царських з договорними статтями, обдарував їх щедро Азіатськими і Польськими речами, вельми коштовними, і з ними послав своїх посланців Суддю Гонзевського і Полковника Тетерю з вдячним до Царя адресом, в якому, пояснивши про все, з послами ним учинене на користь об'єднаної нації, просив при тому Царя про ратифікацію і підтвердження договірних статей відповідними своїми грамотами, котрі від Царя в незагайному часі Гетьманові через його посланців і прислано. І Цар, затверджуючи у них се, договорами означене, виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним. Ратифіковані статті і Царські грамоти після отримання їх опубліковані були у всій Малоросії з належними урочистостями, і копії з них залишені в Архівах всіх урядів, а оригінали віддано в архів Трибуналу Малоросійського під охорону національного присяжного архіваріуса, які з багатьма Іншими національними документами і зберігались з такою пильністю понад сто літ, але наостанку при частих змінах Малоросійського Трибуналу, або уряду, і за намовою антипатріотів народних, котрі витворилися із помішання Поляцтва та Жидівства, стали вони приховані в іншому сховищі.
Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридла сусіднім державам тривогами своїми та несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену. І тому Гетьман Хмельницький з усіх боків атакований був наріканнями та погрозами за свою протекцію, і од багатьох Дворів були вимоги, аби вернувся він до попереднього нейтрального стану; а з боку Турецького, Польського і Кримського оголошена війна йому разом з Царством Московським, і Хмельницький змушений був декілька разів проказувати зі скорботою відомі слова царя Давида: «Тісно мені звідусюди!» Одначе великодушність його і здоровий глузд і розум з розлогим знанням політики подолали і анітрохи не захитали в прихильності до Царя і Царства Московського, і він, почавши готуватись до нової війни, повідомив Цареві про свої розпорядження щодо неї, котрі Цар у всьому схвалив і зараз став переводити в дію.
Армія поєднаної Росії поділена була на чотири великі корпуси, і їхні дії почалися з 15 Квітня 1655 року. Гетьман з тридцятьма тисячами своїх військ, виступивши до Польських та Турецьких границь, розташувався біля міста Заслава для відбиття Турецьких і Польських військ, які збиралися саме там нападати. Боярин Князь Бутурлін в числі 30 тисяч Великоросійських військ і пяти тисяч Малоросійських Козаків розташувався в гирлі ріки Ворскли, поблизу Кодака, щоб утримувати Татарські напади. Князь Хованський з 30-тисячним Корпусом Великоросійських військ відряджений був на Білорусь, до річки Сож, щоб одбиватися од військ Польських на випадок приходу їх до міста Смоленська, а до сього міста вислано наказного Гетьмана Малоросійського Івана Золотаренка, визначеного Гетьманом із Полковників Ніжинських, якому на знак тої гідності дано од Великого Гетьмана клейноди військові, булаву і бунчук, менші від інших, що означали польського Гетьмана. Під командуванням його були полки Ніжинський, Чернігівський і Стародубський, перейменований із Сіверського, і сім інших Малоросійських полків в числі 20 тисяч реєстрових Козаків і п'яти тисяч охочекомонних; а в числі урядників був молодий Гетьманич Юрій Хмельницький, посланий батьком для вивчення військового мистецтва та призвичаювання до нього. Наказному Гетьманові доручено від Царя і Хмельницького взяти місто Смоленськ. Він влаштував облогу його з усіх боків 27 Травня; облога була зустрінута Поляками частими і жорстокими вилазками та шарміцерами, але Золотаренко, завжди їх відбиваючи з успіхом і великим кровопролиттям ворожим, укріпив, нарешті, облогу свою шанцями і редутами і почав обстрілювати місто з гармат і мортир. А ведучи її кілька тижнів на укріплення, робив поміж тим насипи для підвищених батарей і по закінченню цього почав стріляти понад мури всередину міста, від чого розбито і спалено чимало магазинів, казарм та інших будівель і побито чимало солдатів Польських і народу.
Цар Олексій Михайлович з причини морового повітря, або чуми, що прокинулася була того року в місті Москві, виїхав із Москви на проживання в місто Вязьму і звідтіль навідувався часто до Смоленська, в табір, що облягав місто. Гарнізон Смоленський, спорудивши в місті на тому горбі, що під соборною церквою, обсерваторію, спостерігав з неї, що творилося в шанцях і в таборі Козацькому; і коли одного разу запримітили в'їзд Царський до табору, то, діждавшись ночі проти 27 числа Липня, зробили із міста сильну вилазку раптово двома загонами, із яких один напав на шанці, а другий спрямував розгін свій просто на табір. Золотаренко, маючи кожної ночі для підкріплення шанцевих військ окремі резерви поза шанцями, яких обложені з обсерваторії своєї бачити вночі не могли, оточив обидва ворожі загони резервами і шанцевими військами і за першим на них пострілом із гармат та мушкетів ударив списами. Поляки, обстрілявшись із своїх мушкетів та пістолів, не встигали заряджати їх знову і боронилися самими шаблями, та супроти списів ними не встояли, а, стлумившись натовпами, стали втікати з великими втратами до міста, але були оточені зусібіч, пробитись до міста не здолали і, кидаючи мушкети, просили згоди, або пардону, який їм і даровано, і вони, обеззброєні, відігнані до світанку за табір, а ранком нараховано сих бранців і представлено ЦаревІ 2389 чоловік і з їх числа 33 начальники; побитих забрано І поховано поза шанцями 4 623 чоловіка.
Цар, будучи розважливістю та мужністю Золотаренка і хоробрістю війська його вельми задоволений, подякував їм вельми приязно і умовляв при тому Золотаренка, повести тоді вже на місто генеральний приступ і взяти його штурмом; але сей воєначальник доводив Цареві, що за правилами досвідченого воїна тоді лише потрібно вживати всю напругу сил і допускати надмірну втрату війська, коли чого не можна осягнути мистецтвом і приневолить сама необхідність іти на таку крайність, а він сподівається досягти бажаних намірів без подальших втрат народу. Цар, висловивши на розважливість Золотаренка своє задоволення, велів продовжувати дії його за власними розрахунками, і Золотаренко, запримітивши, що міський мур від ріки Дніпра збудовано без земляних насипів, а так, як монастирські мури будуються в надії, що розбивати їх гарматними ядрами з низького місця неможливо, то повелів рити вночі під той мур підкоп, або міну. А як міну тую виготовлено і порохом засипано, то в середніх числах Серпня місяця віддав він наказ війську бути готовому до генерального приступу. Підкоп вибухнув був удосвіта у вівторок, і з допомогою дужого вітру підірвану землю та матеріал з муру понесло і розкидало по місту з великим тріском і грізними ударами, причинивши гарнізонові і міщанам збитку і завдавши великого страху. Тієї самої пори підготовлені війська вдерлися пробоєм до міста і вчинили гарячу стрілянину з мушкетів та польових гармат, які тоді ж були втягнуті до міста.
Війська Польські, які розташовані були порізно при бастіонах та валах міських і які змаліли до половини під час тих вилазок та шарміцелів, почали було збиратися і лаштуватися супроти Козаків, але сії, не даючи їм на те часу, влучали їх своїми пострілами, а особливо списами і вчинили страшне між ними смертовбивство і кровопролиття, від чого тії вдалися до втечі — хто поза місто, а хто в міські житла та церкви. Золотаренко, поклавши милість на місто і будівлі його, не велів їх штурмувати і нищити, але наказав музиці військовій грати на трубах та сурмах, а військові кричати мир і згоду. За сими знаками Поляки і міщани, виходячи на вулиці, кидали від себе зброю і ставали на коліна, цілуючи кожен хреста, зі своїх перстів складеного. і так місто Смоленськ було здобуто силою зброї; і по очищенню його від трупів та румовищ і по урядженню поліції та сторожі, в'їхав до нього Цар Олексій Михайлович з повним тріумфом і святкував у ньому звитягу свою в соборній Церкві вдячним Богові молебнем, що відбувся тоді ж і по всіх церквах; після того було дано бенкети урядникам та війську, котрих Цар, подякувавши особисто за їхню до нього прихильність і достохвальну військову мужність, обдарував їх різними речами і грішми, залежно від заслуг і відзначення кожного. Між тим найзначнішим урядникам даровано золоті і срібні коряки на тасьмах, які носили через плече за прикладом нинішніх кавалерій; іншим піднесено дорогі шаблі, пістолі та різні убори; Наказному ж Гетьманові Золотаренку і Гетьману Хмельницькому особливі зроблені почесті та подарунки, а для всього взагалі воїнства Малоросійського даровано Царську грамоту 16 числа Вересня 1655 року, в якій, проміж іншим, таке написано: «За природним нашим людинолюбством і великодушністю до наших вірнопідданих, а особливо бачачи Малоросійський військовий народ відмінної до нас щирості, котрий, як при здобуванні міста Смоленська, не щадив життя свого, чому ми самі свідки, так ми, з уваги до такого його подвигу і обнадіявши себе і надалі від нього такою ж вірністю і ретельністю з його Наказним Гетьманом Золотаренком, обдаровуємо віднині на грядущі часи сей військовий Малоросійський народ од вищої до нижчої старшини з їх нащадками, котрі тільки були в тому з нами поході під Смоленськом, честю і гідністю наших Російських дворян. І по сій жалуваній нашій грамоті ніхто не повинен з наших Російських дворян у всіх випадках супроти себе їх понижувати, як кожен життям свойого здоров'я і непорочною вірністю заслужив теє в нашій вітчизні супроти нашого неспокійного і брехливого неприятеля. І такою нашою наймилостйвішою грамотою дозволили ми всюди їм тішитися і веселитися і, як запоруку своєї заслуги, кожному при собі мати».
Від Смоленська відряджено Золотаренка з корпусом своїм в Білорусію і Литву, і він, підійшовши до річки Сож і переправившись через неї без жодного спротиву з Польської сторони, в Листопаді місяці 1655 року оточив місто Гомель, приналежне до Малоросії, але відібране недавно Поляками по винищенню в ньому Козацького гарнізону з командиром їхнім Сотником Гомельським Опанасом Зінченком. Облога того міста і спротив у ньому сильного Польського гарнізону були жорстокими і вбивчими. Золотаренко, взявши місто штурмом, приступив до його замку, котрий був начеб півострів, оточений рікою Сож і природними ровами, які робили із замку горб високий і майже неприступний. Облога замку і стрілянина по ньому продовжувалась декілька днів без усякого успіху, а робити штурм його здавалось неможливим або занадто згубним. А тому Золотаренко, вибравши із неминучих зол менше, повелів втягнути на Спаську церкву і дзвіницю мортири і гармати і стріляти з них всередину замку, кидаючи при тому ж і бомби. Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум'ям, а гасити його було неможливо із-за гарматних ядер. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, теє запримітивши, дав час витягнути колону свою подалі і тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.
Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студіні, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті під час Польського свята Трьох КрулІв, коли Польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з'явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок Биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті Козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але Козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на Мінській дорозі, і вони, після малого спротиву, змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими Гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до Царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.
З Польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська Польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались Поляки відкрити компанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній Князь Радзивілл з численною Польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний Гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії Польської, в Березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об'єднався з військами Великоросійськими, що були під командою Князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березина назустріч Польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об'єднаних Росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хованського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки І мостів, на ній утворених, побіля яких від тісноти та нездатність до оборони, страшної завдано Полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинуло на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дісталась переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости І в повному безладді втік до середини Польщі.
Розбивши армію Польську, поділились війська Російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з Козаками середини тих провінцій, а Князь Хованський з Великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси Польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди Польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали при тому Білоруські та Литовські міста та містечка без подальших труднощів. і таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного Литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і, через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували Росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська Руського приступ. І як приступом тим усі війська Польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська Руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були Росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум'я, кого побито, а решта розбіглася та сховалася поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого Росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.
Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золотаренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх Царственних достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Ботові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною, возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, Духовного і Світського, Синкліту прийняв на себе титул Царя і Самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об'єднано кажучи Царя, Всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул Царя Всеросійського; попередній же титул Царя Московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до Гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до Наказного Гетьмана Золотаренка і Князя Xованського — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши при тому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.
Наказний Гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин Католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев'яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву, і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець Католицьких церков. Про цей випадок Польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в Історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому Християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхователь, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але при тому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть, — чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?
Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку Поляків ведена була оборонною, Гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Кам'янця-Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим Поляки вели торг в Криму з Ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо Татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим Ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та Козаками за сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого Хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в Жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на Козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним Наказний Гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об'єднались з корпусом Боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі, під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і при'єднались до військ Козацьких.
Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення Татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування Татар над тою рікою; але Хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з Поляками, які прийшли до нього через Молдовію, і напав на корпус Козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленського, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакований був об'єднаними ворожими силами в урочищі, так опісля названому «Дрижиполе». Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами і бувши на нього розлючені до нестями, напали на Козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а Гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від Боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча "стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах Грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська Козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга Козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на БІлоцерківщину.
Зібравшись від Білої Церкви з достатніми силами Козацькими, Хмельницький виступив з ними на розправу з ворогами наприкінці Січня місяця 1656 року і, заставши їх в окрузі Смілянській, де переховувались вони од холоднечі по хатах обивательських нарізно по селах та хуторах, наступив на них з усією жорстокістю і, не даючи їм поєднатися, гнав від села до села, творячи повсюди над ними кару. Для того розподілені були у нього війська на багато деташементів з резервами і легкою артилерією, а посередині їх підкріплював і наступав сам Гетьман з чільними своїми силами. Втікаючи, вороги зібралися і зупинилися були біля містечка Межибожа, вирішивши дати баталію, але Хмельницький, наступивши на них піхотою своєю і змішаною кіннотою, подолав всі їхні ополчення, бо війська ворожі, що складалися майже всі з кінноти, з-за глибоких снігів кепсько могли діяти, а сагайдаки Татарські в сильні морози і зовсім були не до вжитку. Супроти того Козацькі війська зброєю своєю і гарматними пострілами безперестанку їх вражали і за декілька годин змусили втікати зі втратою на місці побойовища та в житлах вбитими до тринадцяти тисяч своїх воїнів. Для втечі розділилися недруги надвоє. Поляки ввійшли назад у Молдавію і звідтіль пробралися в Галичину та Польщу, а Татари потяглися степами у Крим, і взяті ними у Поляків за похід цей таляри обернулися їм на загибель або найгіркотнішу здобич, бо вони, долаючи розлогі степи глибокими снігами, від твердого сирену, що утворився на них, усіх коней своїх порізали та покидали, а самі ледве доволоклися пішком до своїх аулів та осель, втративши багато людей замерзлими та засипаними снігами. А Гетьман з однакових причин та незручностей припинив свою за ними погоню.
Весною, що тоді почалася, поєднавшись Хмельницький з Боярином Бутурліним, розпочав похід з обома Російськими військами всередину Польщі, щоб попередити та відволікти Польські війська від злуки їхньої з Турецькими та Татарськими. Продовжуючи вони похід свій до Бродів, Львова і Замостя, побрали міста тії з малим спротивом, і Польські війська, не сміючи показатися їм в полі, трималися лише тих міст та замків. А по наближенню до них військ Російських, по перших з ними шарміцерах та перестрілках, побиті вони були та розсіяні поза тими містами, які полишали зі всіма снарядами і запасами на волю переможців. Міщани ж, маючи в свіжій пам'яті звитяжні Хмельницького над ними дії і його великодушну до них милість, виходили за місто і зустрічали війська Російські з мирними пропозиціями і молитвами, пожертвувавши притому деякими для війська підпомогами. Тому й залишено їх у спокої, без всіляких військових стягнень та утисків, а лише описано і забрано на Государя все, що належало до казни або скарбу Речі Посполитої Польської, і введено в міські замки залоги Російські.
Від Замостя Хмельницький скермував похід до міста Любліна, котре вважалось в стороні тій головним і особливо укріпленим, а тому було воно сховищем ліпших скарбів вельмож Польських і шляхетства тамтешнього і притулком їх самих. Досягнувши того міста, Росіяни облягли його з усіх сторін і опісля перших спроб, вчинених на місто з наміром оволодіти ним з пощадою для народу і з меншим кровопролиттям, коли ні в чому тому не мали успіху і громадяни, упевнені численністю залоги, робили спротив з відчайдушною жорстокістю і підлими підступами, то полководці вирішили оволодіти містом сим формальною облогою і для того почали з трьох боків міста рити шанці та інші облогові укріплення. Міщани, поєднавшись з гарнізоном, роблячи безперервний спротив Руським побудовам, звернули всю свою увагу і обережність на місця тії і подали тим нагоду Гетьманові до звичайної його при облогах хитрості. Він одного дня, віддаючи накази військам, розголошував їх навмисне, супроти військових звичаїв, повелівав усім бути готовими до ночі на генеральний до міста приступ з боку шанців. З наступанням ночі справді учинено з шанців гарматну стрілянину з бомбардуванням, а по боках роблено постріли мушкетні з ґвалтом і вдаваним заміром на вали морські. А коли тая фальшива атака учинена була і мешканці із залогою природно зібралися до місць, яким загрожувала небезпека, то в той самий час сильний загін Козацької піхоти підійшов дуже тихо до мурів цитаделі, або замку міського, ввійшов у нього по драбинах під гамір міський, напав зі списами на сторожу замку і всю її переколов, не залишивши в живих нікого, хто був у замку. І таким чином заволодівши замком, привезена була в нього головна артилерія з мортирами і примножені війська, а на світанку вчинена сильна стрілянина по місту і метання в нього бомб. Міщани і залогове військо, які відчули втрату замку, кинулись були відбивати його з усім своїм велелюдством, насунувшись до батерей і мурів без усякого порядку, а лише зі сліпою ожорсточеністю. Козацькі війська, завчасно розставивши артилерію перехрестям і допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробили зі всіх гармат та мушкетів найжорстокіший і влучний по них постріл, від чого навалилися з них цілі тисячі, а решта розбіглася з жахом, хто куди потрапив. Війська Козацькі, вийшовши тоді із замку, наступали на втікачів зі списами і вражали їх, майже безтямних. До них приєднавшись всі інші Російські війська, в час стрілянини котрі вдерлися в місто через його браму, вчинили у місті страшну і повсюдну різанину і загальний грабіж. І так місто Люблін через впертість і ожорсточеність своїх мешканців зазнало лиха куди більшого, аніж Росіяни йому зичили, і збагатило війська Російські незліченними скарбами та всякого роду здобиччю надміру.
Коло Любліна довідався Гетьман через своїх шпигунів, що армія Польська під командою обох Гетьманів, Коронного і Литовського, має намір переправитись через ріку Віслу для спротиву успіхам Руським, і тому, виступивши він з Бутурліним негайно від Любліна, попередив армію Польську і, переправившись зі всіма військами Руськими на Варшавську сторону ріки Вісли, здивував тим Поляків І викликав у полководців їхніх замішання. Одначе вони, укріпившись на березі Вісли, очікували на себе нападу, а Гетьман з Боярином, роздивившись становище табору Польського і зробивши відповідні розпорядження, повів на нього атаку. Напад був жорстокий, але і відсіч дано не менш ожорсточену. Поляки, знаючи свою і національну крайність, захищали себе і табір свій з розпукою. Гетьман кілька разів намагався напусками своїми перекинути лінії ворожі або їх розладнати, але зовсім в тому успіху не мав, і вони трималися з дивовижною впертістю, закриваючи завжди розбиті місця свої свіжими військами, через що бій продовжувався довго і непевно для обох сторін. Нарешті Хмельницький позаду правого флангу свойого, що прилягав до берега Вісли, провів сильний загін піхоти своєї, легко озброєної. Він, спустившись донизу, до самої річки, і пробравшись очеретами і чагарями до половини табору Польського, раптом зайшов на гору і впав у середину його, а там по першому пострілу з мушкетів ударив списами в тил ліній ворожих, які, зазнавши поразки і обернувшись до оборони, звичайно, замішались і розладнались. Гетьман, теє примітивши, напустив на них піхоту із своїх ліній і перекинув весь лівий фланг ворожий. Убивства і січа почалися тоді жахливі. Війська Польські, не встигаючи набивати мушкети, боронилися самими шаблями і були побивані списами у великому числі. Наслідком того було всезагальне замішання і відступ ворожий, а Козаки і всі Росіяне, переслідуючи відступаючих, вигнали їх зовсім із табору і розсіяли на всі сторони. Виправлена за втікачами кіннота вганяла за ними до пізньої ночі і завершила поразку неприятеля. Табір зі всіма його запасами і спорядженнями дістався переможцям і значив велику здобич.
Після знищення армії Польської, коли Російська армія виступила вже до Польських столиць, дістав Гетьман звістку через навмисного гінця, з Чигирина висланого, що Хан Кримський Менглі-Гірей з військами своїми, поспішаючи на допомогу Полякам, виступив із своїх кордонів і переправляється через ріку Дніпро, щоб напасти на Малоросію. Гетьман, полишивши тому похід свій до столиць Польських, переправився знову через ріку Віслу і поспішив з військами своїми до Чигирина, а Боярина Бутурліна намовив розташуватися з військами Російськими побіля Кам'янця-Подільського. Проходячи Гетьман Уманщину, повідомлений був тут, що Хан стоїть з військами в степах над рікою Озерною. Він відправив до нього Осавула Полкового Тугая і з ним трьох офіцерів Польських, полонених в останньому бою за Віслою, писав при тому до Хана, що «як він не подав жодних причин ні йому, ні його народові до взаємної ворожнечі і ворожих дій та вчинків, а, навпаки, мав завжди сусідську приязнь до предків його і всієї Татарської нації, роблячи їм не раз важливу підмогу і послуги, то просить Хана повідомити його, як йому вважати рушення Татарське і нашестя їхнє на землі Малоросійські. Коли це означає безпосередню війну від самого Хана чи його Криму народові Руському, то я на неї відповідаю, продовжував Хмельницький, і зараз наступаю на всі сили Татарські. Коли ж воно призначено з ганебного найму на укомплектування або на підмогу Армій Польських, то даю знати, що їх немає більше на світі і остання розбита і знищена за Віслою в межах самої столиці Польської, про що запевнити можуть полонені офіцери Польські, що були очевидними тому свідками і учасниками од сторони потерпілої».
Хан, відповідаючи Гетьманові, що він і Татари його ворожнечі до народу Руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого Гетьмана і уряду Козацького, просив при тому Гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі Татарському. Гетьман, зажадавши від Хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших Мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір Татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори, і Хан гаряче докоряв Гетьманові за злуку його з Московією і віддання себе з народом під протекцію Царя тамтешнього, доказуючи, що «таке поєднання спричинятиме буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками».
Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перерахував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо в час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги Козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаки самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальстами, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів усього Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого.
Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, стільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить. «Отож-бо, коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою буває аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, Провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завжди на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним і єдиноплемінним за доброю та взаємною волею і згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний, і з тим жити і вмерти хочу». Хан, скільки не умовляв Гетьмана на свою сторону, і хоч які великі були його намови та обіцянки, одначе він ні на що не погодився, і розсталися вони з одвертою злобою.
Як прибув Гетьман у Чигирин, так застав він там посланця Шведського з листом від Короля тамтешнього Карла Густава, який вимагав від Гетьмана допоміжного війська супроти Польщі та деяких владарів Германців, що воювали тоді зі Шведами за претензії Ливонські, Померанські та Гольштинські. А вимога та виникла у Короля на підставі союзних трактатів, попередніми Гетьманами Малоросійськими від імені всього народу тутешнього зі Швецією укладених під час Польського нахабства та тиранства в час воєн, що з ними точилися; і що хоч в них Швеція силою своєю та грішми Малоросіянам і не допомагала, одначе ж заступництвом Королів своїх та їхніх посланців завше за ними обставала, а Польщі погрожувала диверсіями. Гетьман, виконуючи зобов'язання попередників своїх і народні, беззаперечно відправив до армії Шведської, до Польського міста Кракова, десятитисячний корпус із семи полків реєстрових Козаків та із трьох охочекомонних створений, під командою Полковника Київського Антона Адамовича, проголошеного на той похід за Наказного Гетьмана, а Цареві Олексію Михайловичу сповіщав, що вислання військ Козацьких у поміч Шведам є конечне і корисне, як із огляду на зобов'язання договірні, всім державам спільні, на яких влаштовується народна домовленість і взаємна їхня допомога і зобов'язаність, так і тому, що робиться воно на шкоду спільному недругові.