Гетьман Хмельницький тут же, біля Полонного, отримав через Боярина Молдавського Костаті листа Паші Сілістрійського Узук-Алія, в якому він, вияснюючи волю Султанську, в фірмані його до нього, Паші, описану, просить Гетьмана про допомогу Господареві Ліпулі на його ворогів, проти яких уживати Турецькі війська не дозволяють тепер важливі обставини політичні, і що Султан, його Господар, вельми зобов'язаний буде Гетьманові до взаємних послуг. Гетьман надзвичайно втішений був з такої нагоди, яка дала йому можливість позбутися хитромудро Тугай-Бея та його татар, що шукають завше нагоди, що зветься «ловити рибу в каламутній воді», себто мають вроджений нахил до самого лише хижацтва і всілякого роду підступностей, занесених, видно, з колишньої батьківщини їхньої, Великої Татарії, відомої повсякчасними своїми хижацтвами і наїздами, відкіля очікують богослови нового нашестя спонукуваних користьми і брутальною поганською системою Гога і Магога на всесвітнє побойовисько. Отож, звабивши Хмельницький Тугай-Бея розкішними прийняттями та подарунками, умовив його виїхати з сином своїм Тимофієм і об'єднаними військами до Молдавії на допомогу Господареві тамошньому. Корпус туди відправлено з вісьми тисяч реєстрових та охочекомонних Козаків і з усіма Тугай-Беєвими татарами, а командуючим проголошений Тимофій Хмельницький під проводом обозного Генерального Носача, при якому були видатні Полковники: Дорошенко, Станай і Артазій; і корпус той вирушив до Молдавії 17 Вересня року 1648-го.
Від Полонного, розпустивши Хмельницький війська свої на кантонір-квартири в прикордонні міста і села, — сам з Гвардією своєю, що складалася з Чигиринського полку і трьох сотень волонтерів, і з усім Гетьманським штабом вирушив до міста Києва для принесення вдячних Богові молитов за визволення Малоросії з-під кормиги Польської і прибув туди 1 Жовтня, в день недільний. Малоросійське шляхетство, Козацьке товариство і найзначнІше громадянство, зібравшись в Києві завчасно, зустріли Гетьмана за містом з належною пошаною і виявили йому найживішими почуваннями всю свою вдячність за незрівнянні подвиги його і труди, віддані батьківщині, і тоді ж таки визнали й проголосили його батьком і визволителем вітчизни і народу. Гетьман, подякувавши коротким словом за їхню прихильність і особливо за воїнство, що з їхніх родин до нього зібралося і з такою мужністю в боях проявилося, вступив до міста і прибув прямо в соборну Софійську церкву, де, вислухавши Божественну літургію, відправили молебень і дякували Богові прямо по-християнськи, з покірним серцем і в сльозах та риданнях найзворушливіших, як то є за псалмонівцем: «ридах од воздиханІя мого серця». Потім, звернувшись Гетьман до урядників і народу, закликав їх бути завжди Богові вдячними, а до вітчизни ревними, пильними і проміж себе приязними, не спускаючи з думки обов'язків своїх в обороні вітчизни і своєї свободи; без чого, каже, можемо впасти знову в неключиме рабство і невільництво і що непримиренні недруги наші Поляки побиті лише і знеможені, а не зовсім винищені і можуть знову зібратись і ратоборствувати з нами, запримітивши найпаче слабість нашу і незгоду, про яку .сам Спаситель наш і Бог провіщав у світі; і ми бачимо, як завжди буває, що всякий народ і Царство, «на ся розділене, не вистоїть, а всяк дім, який на ся розділився, запустіє».
Перебуваючи Гетьман у Києві 9-го Жовтня, вислав уперше таємно в Москву Судію Генерального Григорія Гуляницького з поданням до Царя Олексія Михайловича, що тепер є найзручніша пора відібрати Царем від Поляків місто Смоленськ з його повітами і всю Білорусь, загарбану Поляками в бурхливі часи попередніх баталій Руських з Татарами, Поляками, а паче з підставленими од них самозванцями, і що він, Хмельницький, дуже бажає і готовий допомогти Його Величності в такому справедливому ділі і в такий час, коли Польські сили всюди ним розбиті і розпорошені і сама Польща перебуває в крайньому знесиленні, а навпаки, війська його Козацькі, бувши в квітучому стані і розігнавши всюди Поляків, зостаються майже без діла.
Цар Олексій Михайлович, по обережності своїй не відписавши нічого до Хмельницького, прислав до нього Князя Василія Васильовича Бутурліна разом з Гуляницьким і через них подякував Хмельницькому вельми приязно за його таку велику пильність до нього, Царя, та його держави, єдиновірної та єдиноплемінної з народом Малоросійським, переказав при тому на словах, що його народ, зазнавши лихої руїни та втрат під час міжцарствування і незвичайних воєн, а сама Держава, бувши не раз потрясена в самій її основі і встановившись трохи з великими поступками заздрісним і віроломним сусідам, не в змозі ще пуститися на нові невідомі війни без надійних союзників і друзів. Але коли б він, Хмельницький, з народом Малоросійським поєднався навіки з Царством його Московським, то тоді б мали б з ним вчинки надійні для загальної користі. Про що радить йому подумати і Цареві щиросердечно відкритися; він же зі свого боку обіцяє і обнадіює честю і совістю Християнською і Царською прийняти їх, яко своїх кревних, і встановити все згідно з угодою і звичаєм народу і думних людей. Гетьман Хмельницький хоч як не таємно вчиняв з Царем свої зносини, одначе вони були йому згодом найгіркішою пілюлею, що приправила його навіть до смерті.
Король Польський Владислав Четвертий, який мав завжди справедливі і патріотичні думки про народ Руський, діставши через полонених офіцерів Польських останнього від Хмельницького листа, найпереконливішого щодо мирних положень, які зберігали спільну вітчизну від остаточної руїни триваючою жорстокою міжусобицею, прислав до Хмельницького у Київ Воєводу Київського Киселя і Князя Четвертинського зі своїм до нього рескриптом, що затверджував його в Гетьманському титулі і зі знаками, що титул той означали, котрі від послів тих Хмельницькому урочисто і були піднесені, а саме: Гетьманська булава, обсипана діамантами, бунчук в перлах та горностаєва мантія. Гетьман, подякувавши Королеві та послам його за ту важливу посилку, а найбільше — за прихильність до миру, віддарував багато послів Королівських і відправив їх до Короля з мирними запевненнями та своїм вдячним адресом. Але щойно повернулися вони до Варшави, як супротивна Королеві партія із чиновників Польських, під'юджувана Примасом та Князем Яремою Вишневецьким, відкинули з обуренням мирні наміри Короля, а послів його вигнали і позбавили їх посад і титулів, передбачаючи в мирних планах утрату свою безповоротну в Руських маєтностях, нею силою загарбаних, і в посадах тамошніх, що давали їй великі прибутки. Король, бувши знову вчинком сим від чинів і підданих своїх вельми зажурений і сконфужений і не мавши сили та способів реваншувати противникам та злостителям своїм, впав у безмірну скруху і задуму і від того в 31 день Жовтня 1648 року помер. Хмельницький, діставши про те сумну звістку, возридав гірко і повелів по всіх церквах і по всій Малоросії правити за душу Королівську панахиди і сорокоусти і вписати його в церковні поминальні суботники з прилогом до імені Владислава: «Пострадавшого правди ради і за народ благочестивий».
По скону Владислава обійняв титул Королівський брат його Ян Казимир. Він в Грудні місяці того ж року прислав до Гетьмана Хмельницького раніше посланого до нього воєводу Киселя з пропозицією, що початі братом його мирні угоди будуть ним закінчені, коли Хмельницький погодиться і зобов'яжеться воювати з Ханом Кримським і Польськими військами на Царство Московське, котрому оголошено буде війна з вимогою поповнити давні претензії Польські на Московію і повернення Султанові Турецькому і Ханові Кримському царства Астраханського з містом того імені, в яких і він, Хмельницький, дістане відповідну долю. Хмельницький на цю пропозицію оголосив Воєводі рішення своє, на самій чесності і справедливості уґрунтоване, що воювати з Християнською державою, народові його і йому самому єдиновірною і єдиноплемінною, і воювати ще за чужі претензії, уважає він за найтяжчий гріх перед Богом і за велику ганьбу перед цілим світом; бо він вірить безсумнівно, і того заперечити ніхто не може, що сама оборона природним чином людству дозволяється проти кого б то не було із своїх ворогів, а нападати на людство і терзати його свавільно і з-за самої примхи є розбишацтво, варварство і просто звірство, нічим не оправдане, і він ліпше всього на світі одцурається, аніж порушить сії правила Християнськії і загальнолюдські. Воєвода скільки не зваблював. Хмельницького різними обіцянками і обнадіюваннями з боку Короля і Речі Посполитої, нічим, одначе, захитати його не зміг і повернувся ні з чим. А Хмельницький по від'їзді його послав відразу таємно Суддю Гуляницького в Москву з виясненням Цареві усього, що відбувалося з посланцем Польським, про наміри Королівські, і що він, Хмельницький, зі щирості своєї до Царя і його народу радить попередити оте лихо висиланням на Смоленщину військ Царських, а від Криму і нашестя Татарського вдатись до оборонних заходів; а він завжди Цареві і народові його вірний помічник і готовий до того з усіма військами своїми Козацькими. Цар дякував Хмельницькому через посланця його вельми щиро і, знявши з себе хрест дорогої ціни, послав його в дарунок Хмельницькому із запевненням, що за таке щире старання буде він йому повік вдячний і найнадійнішим приятелем; а поради його обміркує зі своїми думними людьми і його про те сповістить.
Цар Олексій Михайлович в Лютому місяці року 1649-го посилав од себе до Короля Польського Князя Олексія Трубецького і Боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від Короля, заїздили за повелінням Царським до Гетьмана Хмельницького і переказали йому, що Король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії Московські. Поміж тим за наказом Царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом Руським і військом об'єднався у Царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а Цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками Князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а при тому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно Цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ Малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу Московського, що воює на допомогу йому з Поляками; а друге, щоб Малоросіяни, побачивши мужність народу Московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння Поляками Москвою і мало не всім Царством; а без того, хоч би я й погодився на думки Царські, але збоку народу надія буде марною.
Новий Король Ян Казимир на початку 1649-го року оголосив у всьому Королівстві своєму посполите рушення на Козаків і на їхнього Гетьмана Хмельницького, тобто повелів озброїтися всьому народові своєму, здатному володіти зброєю, якого й рахували озброєним більше як на триста тисяч, а збірними місцями призначив їм: Лоїв, Слуцьк і Збараж. Хмельницький, збираючись проти такого запеклого Польського озброєння, помножив свої війська до семидесяти тисяч, а по містах заснував і зоставив міліцію зі старих Козаків та вислуженого товариства із молодих, що мали піти на укомплектування в полках реєстрових Козаків. Війська Козацькі розпочали свій рух з 1 Березня, і один їхній корпус під командою Полковників Мартина Небаби і Антона Гаркуші відправлено до міста Лоєва і ріки Прип'яті для утримання або затруднення походу військ Литовських, а другий під командою Осавула Генерального Богуна і Полковників Йосипа Глуха та Данила Нечая відправлено до міста Слуцька. їм однакове дано від Гетьмана наставлення: утримувати супротивника на його позиціях, доки можливо, а далі утруднювати його походи на переправах через ріки і по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому Королеві з головним Польським військом.
Гетьман Хмельницький поспішав з армією Козацькою під Збараж Березня 25-го на світанку і застав при ньому військ Польських до 100 тисяч під проводом старого Гетьмана Коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя Козацького, з багатьма молодими Генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього Королівства. Війська тії стояли вже бойовими лавами, як Хмельницький до них наблизився. На щастя Хмельницького і за помилкою воєначальників Польських, виставлені були в передові лінії найновіші люди, набрані в нинішнє посполите рушення, які лише вміли стояти та тримати мушкети; а старі і досвідчені воїни вишикувались в другу лінію за новими, з тим, очевидно, наміром, щоб перших утримувати на їхніх місцях; але се спричинилося до найпогубнішого розладу ворогів. Козацька армія вишикувана була на три фаланги, що складалися з піхоти та спішеної кінноти; два кінних загони йшли з флангів, а корпус піхоти і кінноти йшов позаду резервом. Один фланговий загін зайняв відразу висоти, залишені Поляками проти їхнього флангу. Фаланги, маючи достатньо у себе артилерії, йшли тихо, незважаючи на гарматну ворожу стрілянину, а згодом на перші їхні постріли з мушкетів; наблизились до передових ворожих ліній на постріл пістоля і тоді відкрили по них мушкетну та гарматну стрілянину з великим успіхом і поразкою передових ліній, котрі раптом замішались і подались назад; а піднятий при тому ґвалт од війська посилив їхній страх, і вони, відступаючи зразу спиною, а згодом зовсім обернувшись тікати, змішали другу лінію і її майже собою завалили. Козацька піхота, подвоївши свої кроки, напала відразу на другу лінію і, не давши їй вишикуватись і викарабкатись з натовпу втікачів, ударила на неї списами; вбивство тривало декілька годин з неймовірним погином військ Польських. Вони, не маючи часу набивати мушкетів, а і того менше вишикуватись, рятувалися самою втечею і один одного тіснили і перекидали. Кіннота Козацька, користуючись тою ж мішаниною, вдарила на тікаючого ворога з флангів, і лише їй і було труду, що рубати та колоти Поляків, що втікали без пам'яті. Нарешті сховалися вони до міста, залишивши на місці бою весь обоз і багаж свій з превеликими купами мерців і всією артилерією, якої зібрано 57 гармат з усім їхнім обладунком. Тіла вбитих декілька днів звозили великими обозами подалі від міста і там їх ховали, щоб уникнути міста, а тим, що його облягають, смороду та шкідливих випарів, а поховано їх за рахунком 19 373, при втратах Козацьких наймізерніших. Поміж убитими Поляками багато було їхніх чиновників та значної Шляхти, яких поховано окремо; та й самого Вишневецького, важко пораненого в стегно, віднесено до міста на плащі жовнірському.
Хмельницький, хоча і знав, що в місті артилерії і запасів майже не було і тому штурмувати місто дуже зручно, але знав при тому і таке, що провіантських запасів на таке велелюддя, яке дісталося в місто, вистачить ненадовго. Тому вирішив тримати місто в тісній облозі і виморити Поляків голодом, а воїнів своїх зберігати для польових баталій. Отож, випаливши форштат навколо міста, замкнув його з усіх боків, а проти брами і всіх проходів влаштував редути, укріплені палісадами та артилерією з сильною вартою. Між тим з першого числа Червня стали повертатися до армії окремі корпуси Козацькі, і першого з них командир Полковник Небаба доповідав Гетьманові, що Князь Радзивілл з військами Литовськими в числі 80 тисяч, переправившись через ріку Прип'ять біля міста Лоєва, ним, Небабою, заздалегідь зруйнованого і спаленого, нападав на корпус його своїми авангардами чотири рази; але він, Небаба, завжди їх відбивав і завдавав армії Радзивілловій при переправах ріки та в інших дефілеях значних втрат, а особливо перетопив велику силу обозів з запасами в Прип'яті; але, нарешті, не мігши пересилити такого велелюддя, ухилився від нього біля міста Києва; а Радзивілл почав Київ облягати І випалив нижній його форштат, Подолом званий. Осавул Генеральний Богун, прибувши з корпусом від Слуцька, рапортував Гетьману, що він, пройшовши з корпусом до Бреста і зруйнувавши те місто і містечка Вишницю, Бобр та Інші, по багатьох баталіях з Поляками повернувся до міста Слуцька і застав коло нього в таборах і по селах великі стовпища Польських військ, посполитим їхнім рушенням зібрані, перебив їх кількоро тисяч, а останніх загнав у місто, забравши як здобич всі їхні обози, запаси і силу-силенну верхових та в'ючних коней; облягати ж місто не посмів через велелюдство військ у ньому, рахованих до 100 тисяч і з огляду на наближення Короля, який поспішає до Збаража з регулярними його військами і гвардією.
Гетьман Хмельницький опісля донесення Богуна виступив зараз з головним військом назустріч Королеві і його армії, а при Збаражі залишив писаря Кривоноса з достатнім корпусом. За два дні дороги від Збаража дізнався Хмельницький, що армія Королівська при самому Королі дуже до нього близька. Він, вибравши зараз місце зручне при містечку Зборові, вилаштував війська свої в ордер баталії: примножив піхоту свою спішеними Козаками, поставив її трьома фалангами в широку лінію, а на інтервалах, або проміжках, поміж фалангами і на їхніх флангах встановив міцні батареї, обведені глибокими і широкими ровами.
Фланги ліній були примнуті: один до болота і проведеного до нього рову, а другий до лісу, також окопаного на значну відстань. Лінія піхотна для того розтягнута і укріплена була, щоб ворог велелюдністю своєю не міг її оточити. Позаду ліній на самій середині зоставлено резерв із піхоти та кінноти, котрий міг всі слабкі ланки сікурствувати. Значна частина кращої кінноти поставлена була попереду лінії, на її лівій стороні за лісом, і начальникам її віддано наказ, коли скоро армія ворожа помине їхні дистанції і наблизиться до піхотної Козацької лінії, то відразу зробити розсипну атаку кіннотою у фланги і в тил ворожої армії і розпорошити тим увагу її і обережність на всі сторони, і щоб вона, вважаючи себе атакованою з усіх боків, не сміла прориватись за лінію. Поміж тим всім воїнам зробив Хмельницький коротке, але важливе напучування, доказуючи, що від нинішньої битви залежить все щастя і нещастя наше і всієї вітчизни нашої, в якій батьки, браття і діти наші простягають до нас руки, благаючи визволення свойого з ганебної і тиранської кормиги Польської, а мерці наші, вибиті і замучені Поляками, заклинають нас Самим Богом і вірою в Нього, од Поляків зневаженою, вимагають праведної помсти за кров їхню, неповинне Поляками пролиту і завше ганьблену. Але при тому кріпко Гетьман наказав всьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на Короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю.
Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській. Він є вирішником визволення народу Руського з кормиги Польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія Польська на видноті армії Козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз'їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів Козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії Польської, дав знати, що, робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків. Гетьман теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом Козацьким і змушений був теж тікати; а за тим і вся армія Польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і Гетьман, залишивши на місці битви, задля обережності, одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому Поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам Король декілька разів був оточений Козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника ЇЇ командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши при тому Короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен ціанує з побожністю, яко особу священну. Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до Старшини Козацького: «Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, Козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних Християн». Погоня і вигублення Поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими Поляками на п'ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі Генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів Польських, яких поховано в одній каплиці Католицькій; як здобич, залишився розлогий табір армії Польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір Королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати: збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію Козацьку.
Гетьман, вернувшись з армією своєю до Збаража, послав у місто декілька чиновників Польських, взятих в полон і близьких Гетьманові Князю Вишневецькому, поміж якими був один з його рідні. Через них умовляв Хмельницький Вишневецького здати місто, яко безнадійне, і помилувати безневинний народ, що гинув у ньому. Тії чиновники, побувавши в місті, невдовзі повернулись до Хмельницького з трьома чиновниками із міста, посланими Вишневецьким. Вони, пропонуючи здачу міста, розповідали про жахливе видовище в місті: війська і народ, в ньому запертий, позбувшись людського харчу, вже більше як місяць живилися самим м'ясом кінським, собачим, котячим та мишачим; а тепер живляться всілякими шкурами та ременями і навіть їдять взуття своє ремінне; і самого Князя Вишневецького знайшли при гоєнні ним ран своїх, як живився він юшкою, з мишачим м'ясом звареною, і що сила народу вже вимерла, а решта пориваються одне одного їсти. Хмельницький негайно ж звелів одному загонові військ своїх зайняти місто, а війська, заперті в ньому, випустити з міста обеззброєними. Гетьмана ж Вишневецького зі всіма чиновниками та Шляхтою перемістити до замку і тримати під арештом до дальшого розгляду. Війська, які вийшли з міста, схожі були на щось страхітливе; вони, нипаючи по землі, являли собою самі скелети тіл людських і благали у Козаків, їжі, падаючи на землю. Хмельницький, негайно забезпечивши їх достатньо харчами, наказав значнішим із них берегти один одного, щоб вживали їжу з великою обережністю, аби раптом не об'їлись і не перемерли, і згодом відпустив їх по домах. Князю Вишневецькому запропонував Хмельницький писати від себе до Короля і послати до нього своїх чиновників, кого вибере, і щоб вони скоро повернулись з точною і надійною певністю, чого йому очікувати, миру чи війни? Сей Князь, преізлиха гнавший народ Руський і котрий завжди розривав з ним укладені мирні угоди, писав до Короля вельми переконливо, прохаючи укласти з Козаками вічний і тривкий мир, чого б він не вартував, «бо, видно, — говорив він, — ненависть наша до народу Руського перевищила міру свою, і суд Божий, певно, гонить нас, за нього помщаючись».
Коло Збаража прибув до Хмельницького син його Тимофій, повернувшись із Молдавії разом з Мурзою Кримським Тугай-Беєм. Вони обидва доповідали Хмельницькому, що недруги Господаря Молдавського Ліпули, бувши розбиті військами їхніми, Козацькими і Татарськими, в багатьох битвах і в двох головних, під Яссами та Бухарестом, розпорошені нарешті і знищені зовсім; а Угорці з Князем їхнім Ракоцієм забралися в свої границі, і Господар залишився спокійним в своєму правлінні та гідності. Наодинці відкрився Тимофій батькові своєму, що донька Господаря Ліпули Княжна Ірина хоче бути його дружиною, на що і мати її згодна; але батько тому противиться, будучи під'юджуваний Польським вельможею, одним з Потоцьких, що пропонує для одруження сина свойого, якого Ірина не терпить. Хмельницький, подякувавши Тугай-Бею за послуги й дружбу, обдарував його вельми багато і, примноживши великі здобутки, в Молдавії та Валахії нажиті, відпустив з військом Татарським до Криму, пославши з ним вдячний адрес до Хана також з багатими подарунками. До Паші Єілістрійського писав Хмельницький, що по волі Султанській і за проханням його, Паші, стосовно Господаря Молдавського все вчинено, чого він бажав, і він в своїй гідності заспокоєний і затверджений; але спротив Господаря в законному і добровільному шлюбі його прикро ображає, і він просить Пашу ретельно в тому йому допомогти. Паша відповів Хмельницькому, що не лише береться він умовити Господаря на такий пристойний і вигідний шлюб, але й доповість про те і самому Султанові, своєму господареві, і сподівається з того найліпшого успіху.