Свого часу Олександр Пушкін сказав: «Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман». Можна сказати, що це стало ледь не офіційним гаслом російської історичної науки, яка нині послуговується переважно не фактами і документами, а казками і міфами. Але в наш час інформаційного суспільства спроби підміни історичних фактів помітні як на долоні, це вже не працює. Величезний масив історичних документів викладено у світовій мережі, і будь-яка освічена людина може скористатися ними, порівняти їх, зробити свої висновки.
Насамперед щодо твердження росіян про їхню належність до слов'янських народів. Насправді вони є народом, який походить з фіно-угорських племен. Перше де-факто російське державне утворення - Володимиро-Суздальске князівство, яке відокремилося від Київської Русі в середині 11 століття, воно акуратно вкладалося у кордони розселення фіно-угорського племені меря. Ці племена отримали з рук київських князів, влада яких поширювалася на землі меря і весь, церковнослов'янську мову як мову тодішньої знаті. Мова ця була створена штучно, на основі одного з діалектів староболгарської мови, проповідниками Кирилом і Мефодієм для християнізації слов'ян за візантійським обрядом. Дуже часто церковнослов'янська мова використовувалася як літературна навіть неслов'янськими народами, наприклад румунами, аж до 17-го століття. Тобто писемність велася мовою, яку народ у принципі не розумів (так само і в Україні існувала народна українська мова і так звана книжна - українсько-церковнослов'янський або українсько-болгарський «суржик»).
У сучасній українській мові трапляються залишки церковнослов'янізмів, але у російській мові їх значно більше. Це пояснюється тим, що на землях, які згодом стали називатися Росією, панували фіно-угорські мови. Церковнослов'янська мова була тут насаджена штучно, по суті, як іноземна, і пізніше це призвело до зникнення як мови корінних народів, так і самих народів (хоча окремі острівці фіно-угрів зберігаються й досі). Відповідно, міфологеми про слов'янські корені росіян викликали у них претензії на київський престол, що призводило до агресії на історичні землі слов'ян, Київської Русі.
Більше того: московські царі прагнули виводити свої роди від візантійських імператорів, навіть римського імператора Августа. З'явилася теза про те, що «Москва - третій Рим». Російський історик Василь Ключевський вважав суздальського князя Андрія Боголюбського - одного із синів Юрія Долгорукого від половчанки - першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським (друга половина ХІІ ст.) великорос вперше вийшов на історичну арену».
Великих Київських та першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають «самодержцем усієї Русі», тоді як про Боголюбського в цьому ж літописі оповідається, що він «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі». Власне Боголюбський і започаткував цю традицію протистояння Київської Русі і Московії. У 1155 році він таємно від батька тікає з Русі, викравши з Вишгорода знамениту ікону: «У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з (іконою) Пирогощею із Цесарограда в одному кораблі». Ця ікона досі перебуває в Москві, де дістала назву Володимирської. В Україні її традиційно називають Вишгородською іконою Божої Матері. У Вишгород цю ікону привезли з Константинополя в XII столітті, близько 1130 року, разом з іншою великою святинею - іконою «Богоматері Пирогощі».
Показово, що в історії Росії замовчується той факт, що 1173 року, після того, як Боголюбський у результаті навали спалив Київ, київські князі зібралися і розбили 50-тисячне військо цього загарбника під Вишгородом. Це була одна з найбільших битв тих часів, яка на довгі роки визначила вектор існування двох народів. (До речі, так само замовчувалася Конотопська битва 1659 р., коли військо гетьмана Виговського розбило московське військо під орудою князя Трубецького).
Відомо, що у Москві зберігається, як головний символ влади російських царів, так звана шапка Мономаха. Тривалий час в Росії офіційно вважалося, що вона є подарунком візантійського імператора Костянтина Мономаха своєму онуку, київському князю Володимиру Всеволодовичу Мономаху. Насправді, як з'ясувалося, шапка належала хану Узбеку, була подарована московському князю Івану Калиті у 14-му столітті на знак васальної залежності Москви, і ніякого стосунку до історії Київської Русі цей артефакт не має.
Зверніть увагу, у радянських шкільних підручниках з історії на дві-три п'ятирічки сталінської індустріалізації відводилося більше місця, ніж періоду розвитку українського народу у 13-16 століттях. Понад 300 років історії існування народу важили менше, ніж кількість тракторів до якоїсь п'ятирічки.
У Російської держави чимало цікавих сторінок історії. Але комусь цього замало, і замість того, щоб ретельно досліджувати минуле свого народу, робляться спроби довести право "першородства", а в нашому випадку є намагання по суті відмовити українцям у праві мати свою історію, своїх героїв, ну і заперечується сама ідентичність українців як окремої нації, тобто підрубуються власне основи української нації.
Наші українські корені лежать у слов'янській та скіфо-сарматській глибині, тоді як російські заглиблюються до фіно-угорських племен, це було і є визначальним фактом протягом усієї історії взаємин українців і росіян.
Існує незаперечний факт: Русь - це повна територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської областей та частин Полтавської, Сумської, Черкаської і Вінницької. Руссю у VIII-XVII століттях називали виключно Центральну Україну, а з XII століття і по XX - ще й Західну. Решту підконтрольних Києву земель (Полоцьк, Новгород, Суздаль тощо) не вважали Руссю. Відповідно їхнє населення не вважали русинами. Цю просту істину замовчували за часів Російської імперії та СРСР, а знали про це лише у вузьких наукових колах. Хоча вона підтверджується сотнями літописних згадок. Радянська пропаганда знайшла з цієї ситуації кумедний вихід, який сам по собі багато про що свідчить: видавала літописи «у переказах».
Освічені люди розуміють, звичайно, де Крим і де Рим, але якщо людина не хоче заглиблюватися у глибини історії, то вона більше піддається офіційній пропаганді, заявам типу "рускіє і украінци - ето єдиний народ". До чого це призводить - знаємо і з історії, і, на жаль, бачимо у наші дні. З Москви нам намагаються довести, що Україна - це якесь історичне непорозуміння, квазі-держава, а Росія - має право на все.
Подібні заяви дивним чином перегукуються з словами міністра закордонних справ СРСР Молотова, який після вересня 1939 року, коли союзники - гітлерівська Німеччина і Радянський Союз на двох поділили Польщу, характеризував цю державу не інакше, як "потворне дітище Версальського договору".
Звичайно, це фашизм.
Україну в Російській імперії знищували сотні років, забороняли мову, людей вбивали, морили голодом, змінювали етнічний склад на наших землях - а вона живе, тому що справжня, природна.
Тарас Шевченко пророче заповідав нам знати історію, "не минайте ані титли, ніже тїї коми". Але є велика проблема - наші архіви багато в чому понищені, вивезені до інших країн, зокрема до Росії, де робота з ними суттєво ускладнена. Це має бути завдання державної ваги - підготувати групи по 20-30 фахівців для роботи в архівах Польщі, Туреччини, Швеції, інших європейських країн, щоб можна було по крихтах відновити нашу історію.
Адже українські архіви почали нищити ще у 18-му столітті, коли згоріли стародруки, які зберігалися у Києво-Печерській лаврі, і за багатьма свідченнями це була бібліотека Ярослава Мудрого. Лаврських священників викликали до Петербурга на засідання Священного синоду, і одразу після їхнього від'їзду сталася пожежа, яку вже тоді вважали навмисним підпалом. (До речі, останній підпал українських стародруків трапився у 1960-х роках, коли горіла бібліотека Київського університету).
Після цього почалося тотальне переписування російської історії. Керував цим процесом історик - царедворець з промовистим прізвищем Татіщєв («тать» - злодій - рос.). Він спочатку сам вивчав історичні літописи, потім переказував їх зміст відповідно до царських бачень і уявлень сучасною йому мовою 18-го століття, а унікальні першоджерела знищував. На щастя, дещо дійшло до наших днів, збереглися копії літописів періоду Київської Русі, в яких дослідники можуть знайти бодай зернини історичної правди.
Історичні джерела свідчать: «ядро» Київської Русі становили Центральна і Західна Україна, натомість Східна й Південна Україна були колонізовані відносно нещодавно. Однак «секрет» гомогенності України полягає в тому, що і Східна, й Південна Україна колонізовані переважно вихідцями з тієї-таки насамперед Центральної та значною мірою Західної України.
І Східна, і Південна Україна своєю історією міцно
прив'язані до решти держави. Донбас почали приєднувати до України ще Володимир
Мономах та Ігор Святославич, герой «Слова о полку Ігоревім». Задовго до Джона
Юза та Російської імперії, десь наприкінці XV століття на Донбасі постають
численні поселення українських козаків, згодом об'єднаних у Кальміуській паланці
Війська Запорізького. Київські князі контролювали південь України на Дунаї.
Місто Олешки на Херсонщині, по-блюзнірськи перейменоване більшовиками на
Цюрупинськ, - стародавній оплот Київської Русі на Причорномор'ї, яке, переживши
й відбивши численні навали орд, впало лише під ударами монголо-татар. Землі
Східного Криму - стародавня власність Київської держави, підвладне Київським,
Галицьким і Чернігівським князям князівство Тмутаракань. Київський князь
Володимир Великий взяв Корсунь (Херсонес) задовго до того, як на його місці
постав Севастополь.
Землі Війська Запорізького охоплювали майже всі терени
сучасного Південного Сходу України - землі Донецької, Дніпропетровської,
Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської та Луганської
областей.
Український козак Іван Сірко захоплював Очаків та Перекоп раніше за царського маршала Мініха. Український козак Петро Сагайдачний брав Феодосію та Євпаторію ще тоді, коли вони називалися Кафою та Гезлевом, задовго до заснування першого російського флоту. Запорізькі козаки багато разів брали штурмом татарське укріплення Хаджибей, ще до того, як його стали називати Одесою.
Так само землі півдня Бессарабії та Буковини належали галицьким князям тоді, коли румунської та молдовської державності ще не було. На півдні терени Галицького князівства сягали Чорного моря та Дунаю. Таким чином, галицькі землі, які у Х-ХІ століттях прийняли чимало слов'янських втікачів із півдня, відвоювали у степовиків стародавні землі племені тиверців та вийшли до Чорного моря, взявши під контроль Чорноморське узбережжя в районі сучасної Одещини задовго до волохів, які прийшли туди лише в XIV столітті. Більше того, нинішнє місто Галац у Румунії має історичну назву Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства, задовго до того, як у тих краях з'явилися волохи. Те ж саме стосується нині румунських міст Бирладь (Берладь) і Текуч (Текуча).
Фактом є те, що ті терени, які становили «ядро» Київської Русі, тобто Центральна і Західна Україна, є україномовними, з дещо сильнішою національно-державною самоідентифікацією. Ті ж, які були колонізовані відносно нещодавно, є переважно російськомовними. Утім, така російськомовність Східної та Південної України виникла зовсім недавно - упродовж життя двох-трьох поколінь, при цьому безліч нинішніх російськомовних ще пам'ятають своїх україномовних бабусь. Відмінність, яка розмежовує Центрально-Західну і Південно-Східну частину України, має виразно ментальний характер, а не якийсь глибинний етнічний чи історичний. Ця різниця - в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі України. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.
Таким чином, можна зробити висновок, що Україна як держава і народ «добре скроєна». Існують потужні історичні аргументи за цілісність і єдність України. По-перше, Україна має унікальну для Європи тяглість історичної єдності. Уже щонайменше дві з половиною тисячі років Україна становить собою цілісний територіальний організм. Усі ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі її сучасних кордонів. Україна завжди була і буде на цих землях, де вона є нині.
Олександр Палій, політолог