Елекцію на вибір Гетьмана розпочато 30-го Червня року 1687-го в присутності Міністра, од двору і Голіцина призначеного. А як, згідно з правами військовими та народними сеї землі, мали зібратися на ті вибори всі урядники військові й земські і вибір робився звичайно переважно з осіб найперших рангами, заслугами й маєтностями, то, поки з'їхалися всі урядники, приявні з них, воліючи перед усіма генеральними старшинами обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу, приходили до нього кожного ранку «на добридень», себто з пошаною. Осавул Мазепа, теє зауваживши, зрушив зараз усі пружини, ним винайдені, щоб прихилити урядників на свій бік, і передусім обдарувавши багато Секретаря Міністерського Башмакова; запевнив через нього самих Міністрів про значні суми, їм од нього призначені за вибір його в Гетьмани, і намовив при тому, щоб вони розголосили поміж урядників про незмінне бажання Двору, щоб його вибрали в Гетьмани, і що вони і вся нація через такого улюбленця Царського можуть осягнути собі найпевнішого добробуту. Така проповідь, приоздоблена обітницями, негайно подіяла на уми урядників. З першого ранку, як її розголошено, звернулися всі сливе урядники із своїм «добриднем» на квартиру Мазепи, а Лизогуба вже обминали. Мазепа, вдосконалюючи свою роль, обсипав одвідувачів усякого роду лестощами, запевненнями та частими банкетами, і в день вибору, 25 Липня, більшістю голосів обрано його на Гетьмана і за звичайними формами затверджено на тому становищі. Зоставалося Мазепі виконати свої обітниці Міністерству, і він, із скарбу Малоросійського та з поміччю скарбових орендарів жертвував їм з лихвою і в найскоршому часі.
Гетьман Мазепа був природним Поляком з фамілій Литовських. Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин, а прийнято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до Малоросійських реєстрових Козаків у Переяславський полк. І що тії Козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з Поляками, то з Татарами й Турками, а Мазепа щоразу відзначався в них хоробрістю, заповзятливістю та всією військовою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, піднісся, нарешті, за сімнадцять років своєї служби, з поміччю притому і Гетьмана Самойловича, до рангу Осавула Генерального. Але на такі ранги й уряди, які, згідно з законами тутешньої країни, посідають по виборах природні й осілі урядники, він ніколи піднесений не був, бо осілості й родини тут у себе не мав, а тільки з перших днів свого перебування викликав до себе з Польщі рідну сестру свою Янелю і видав заміж за урядника Переяславського полку Мировича, і з того шлюбу мав згодом племінників та внуків, з яких були Полковники та інші значні урядники Малоросійські. Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в Історії своїй про Карла XII, Короля Шведського, пише про Мазепу, що «він був породи польської і вихований у тій країні Єзуїтами, через те що знав він декілька красних по-тодішньому наук. Та коли він служив при дворі Короля Польського Казимира, то за любовні інтриги з жінками переслідуваний був одним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим-то втік він з Польщі на дикому Козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище Козаків, які, прийнявши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником. А Козаки тії суть народ вільний і хоробрий, боронять вольність свою зброєю і готові її повсякчас боронити проти всіх народів, що хочуть їх поневолити. Вони за те вели недавно довгочасну й страхіттям сповнену війну з Поляками і обернули тую розлогу, але недоладну Республіку на пустелю. Зміна їхньої протекції погрожує їм паки рабством, але дух вольності, натурально, прагне оборони своєї: «Він подобиться порохові, слабкому при волозі, а лютому при вогні».
Як вступив Мазепа в правління Гетьманське, найпершою його справою було перевести надійні приготування до походу на Крим. І для того через увесь 1688-й рік декілька тисяч Малоросійських лопатників під прикриттям великого числа Козаків будували місто Самар у гирлі ріки Самари, назване опісля Богородичною кріпостю, де влаштовано великий магазин і наповнено його численним провіантом та всякими запасами. Татари, зайняті торішнім походом Російським на Крим і сьогорічними до нього приготуваннями, не могли в тії роки відлучатися з Криму і допомагати Туркам супроти Цісаря, і тому Цісар, користаючи з тої диверсії Російської, мав великі успіхи проти Турків. Він 6 Вересня року 1688-го взяв приступом у Турків велике місто Білгород, колишню столицю сербську над Дунаєм, розбивши спершу під тим містом армію Турецьку, через воєначальника свого, славного принца Євгенія; а коли сильний корпус Задніпровських Козаків під командою охочекомонного Полковника Семена Палія замкнув Бессарабію і побивав у ній татар під Очаковом, Акерманом і Кілією і звідтіль вивів багато полонених Татар з великою здобиччю, то плодом тих перемог було здобуття Цісарем Салоніки та інших околичних міст і підданий в його протекцію Князівства Трансільванського з Князем його Михайлом Ракоцієм. На початку 1689-го року Російська армія почала другий похід на Крим. Війська її зібралися напровесні до нової кріпості Самарської, і їх було: Великоросійських 75 000, а Малоросійських 50 000. За головного начальника призначила Царівна того ж таки князя Голіцина, а під ним гетьмана Мазепу і бояр: Долгорукова, Шереметєва, Шеїна, Шепелєва. Похід той підготовлено за планами й порадами Гетьмана Мазепи, як досконалого знавця військової справи, а особливо супроти військ Азіатських, і тому відбувся він щасливо. Війська від Самари виступили в перших числах Квітня і йшли двома шляхами, що ведуть в одну сторону, до Перекопської лінії. Більша частина військ трималася ріки Дніпра за її течією, а друга частина, під командою гетьмана Мазепи, йшла серединою степів Кримських понад верхів'ям рік Кінської, Білозірки та інших. Татар, що нападали в різних місцях на всі війська і запалювали степ та псували воду всякою мертвечиною, відбивано й переслідувано з великою їх утратою, і армія досягла Перекопської лінії 20 Травня в повному порядку і без великої нужди. Кріпость Перекопську, звану по-татарськи Ор, обняли з усіх боків Російськими шанцями і зробили приготування до генерального на неї наступу. Але Хан Кримський через посланців своїх запропонував мир, а за грабунок та поруйновані міста підніс Голіцину викуп, або воєнну контрибуцію, що складалася з бурдюка червінців, між якими знайшлася половина фальшивих, і на тому кампанія скінчилась.
Війська Малоросійські явно і грізно ремствували на Гетьмана свого, що похід, такий многотрудний і втратний, так слабо закінчено і без ніякої користі і що не допущено їх узяти місто приступом і зруйнувати його у відплату за численні їхні села, Татарами сплюндровані. Князь Голіцин, побоюючись од тих військ бунту, забрав од них Гетьмана і, призначивши його послом до Царів і Царівни з реляцією своєю, вирядив туди потайки з багатьма Полковниками та Старшинами під своєю охороною. Коли Гетьман прибув до Москви, прийняли його Царі і Царівна Із шанобою та знаками великої милості, і прожив він там більше як два місяці в повній приємності й повазі, а тільки як від'їздив, вражений був нещасною пригодою добродієві своєму, Князеві Голіцину, якого за поворотом його з армії викрито враз із Царівною Софією Олексіївною у змові їхній на правління і життя Царя Петра Олексійовича, позбавлено його всіх титулів та маєтностей і заслано на дожиттєве заслання у Сибір, а Царівну замкнено в монастир, багатьох же Бояр покарано на горло. І так бачили першу дію Провидіння Божого, що, може, помщалося за кров, безневинно пролиту, многих Самойловичів. Зостається її сповідатися над Мазепою; а то вірно вже, що кінець діло вінчає. Цар Петро Олексійович з того часу прийняв на себе самого правління держави Російської, за згодою брата Івана Олексійовича, що зрікся через слабе своє здоров'я.
Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку, і щоб невдоволення війська, виявлене під Перекопом, не поширилося всюди і не породило навіть помсти за погублених Самойловичів, що за ними багато хто у війську жалував і явно ремствував, а з доносителїв їх знайшлися деякі потаємно умертвленими, заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих, «компанією надвірної корогви». І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із Задніпровців і всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурйні та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були в Мазепи його янголами-хранителями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе в домі когось із тих гвардійців, по них присланого, а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що й ненавидів їх народ, а війська національні ледве терпіти могли, і як їх повалено й зруйновано, то стали вони притчею в людях, так що котрих з них не побито під час зміни, ті живилися заробітками найнижчими і наймізернішими, як от: у народних лазнях, ґуральнях та в поденниках.
Року 1690-го уперше налетіла в Малоросію шкідлива сарана і понищила всю рослинність і засіви хлібні аж до їх кореня. Вона взялася із Закубанських та Черкаських степів, од Персії, і під великі бурі, що були того року, себто під сильні вітри східні, перенеслася через Кримські степи і впала у Східній та Південній Малоросії, а звідтіль поширилася на всю ту країну. Летіла вона страшними хмарами, які затьмарювали сонце так, що опівдні було, як у темряві нічній, і в тих місцевостях, де вона сідала, пожирала всі рослини, навіть листя на деревах та пагінці, і залишала землю чорною, голою й немовби сильною пожежею спустошеною. В інших місцевостях, де бракувало земної поживи, їла людську кольорову одежу, себто зелену, червону і що було зверху фарбоване: шапки, ретязі та жупани. Переліт її супроводився страшенним смородом, що сповнював повітря на далеку відстань, а особливо за вітром. Комаха тая є з найбільших, що літають у повітрі, а подобиться вона тим прузам, що їх описано в Святому Письмі і що зароджуються в Сірії, коло Єгипту, в Абіссінії або в Ефіопії. Тим-то багато хто з учених тутешніх, а паче з священства, запримітили на крилах її, а більше вигадували, літери Ассірійські, які означають гнів Божий. Отож узялися були до набожеств та церковних заклинань, і виходили численні парафії з процесією церковною назустріч летючій саранчі; та коли побачили, що сарана сідала на корогви церковні і на ризи священичі і гризла фарбовану матерію їх, то, покинувши процесії і зустрічі, почали добирати способу найпростішого до її вигублення. В тілах тих комах не зауважено нічого смертоносного, і деякі тварини земнородні, як от собаки, свині та птаство, пожирали їх із жадобою. Уряди громадські винайшли, з часом і по досвіду, два надійні засоби винищувати тую сарану: один — виорювати восени її сім'я, яке кладе вона в рахманну землю, а другий — обкопувати ровами ту частину землі, де виводиться вона і повзає ще молодою, яку можна загнати у рови і там перепалити. Незважаючи на велику шкоду, спричинену сараною, і незвичайну злиденність на поживу людям та худобі, війська Малоросійські й того року мали свої дії. Великий їх корпус під командою Осавула Генерального Ломиковського держав у блокаді своїй два літа Очаків і Буджак, міста Татарські, і форштати їх та околичні села пограбував і випалив ущент. При тому визволено велике число обох статей полонених Християн, що їх набрали були Татари в різну пору з Валахії, Угорщини, Польщі та Росії, і забрано самих Татар також пребагато, а худоби їхньої і коней вигнано від них без ліку; і вся здобич, набута по селищах Татарських, становила великі суми, які розподілено частково на війська, а частково на Гетьмана та скарб національний. Другий же корпус Козацький під командою Полковників, змінюючись що три місяці, стояв під кріпостю Самарською і посилав ватаги свої до ріки Кінської, щоб пильнувати Кримських Татар та втримувати їх од наскоків у границі і від допомоги Орді Бессарабській, коли відвідував її Ломиковський.
Задніпровські Козаки під командою Полковника Вінницького Самуся, акомпаніюючи корпусові Ломиковського, грали таку саму роль з Татарами в другій частині Бессарабії, за рікою Дністром. Вони, напавши на Татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців Християнських ї порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Гетьмана Мазепи на Наказного, або Польного, Гетьмана. Король Собієвський, дякуючи Самусеві за визволення Польських бранців, прислав йому клейноди Польного Гетьмана з багатими подарунками. І треба знати, що Задніпровські Козаки, або полки тамтешні, перебувавши завжди під найвищою командою Малоросійського Гетьмана і бувши признані такими й останнім Російським з Польщею мировим трактатом, мали, одначе, у себе окремих Гетьманів Польних, або Наказних, залежних од Великого Гетьмана Малоросійського, виключаючи тих, які під час революції то від Польщі, то від супротивних партій незаконно поставлені були. І тії Козаки довго утримували притому свободу свою, заведену в найдавнішій давнині і знану в усіх вільних народів, щоб воювати за ту з чужоземних держав, за яку згодять їх подарунками, а особливо загальними національними вигодами. Саме тому й воювали вони з Королем Собієвським за Цісаря Німецького на Турків і Татар, а за Турків і Татар воювали на Польщу. І тую свободу видно в самому устрою Малоросії і в усьому її війську ще у дні Гетьмана Вишневецького, коли воювали вони за Царя Російського на Турків і Татар під Астраханню і за Гетьмана Богдана Хмельницького, як він, бувши вже під державою Російською, посилав сильний корпус свій на Цісарців і Поляків у підмогу Королеві Шведському.
Хан Кримський Іслам Гірей, знаючи про невдовлення багатьох Малоросійських урядників і самих військ проти свого Гетьмана за надмірні його строгості та великі здирства і знавши про таке ж невдоволення Великоросійських Бояр проти свого Государя, що запроваджував у правлінні своєму і війську всякі новини, спробував був учинити в Малоросії заколот, звичайно, за планами уряду Турецького, І для того закликав до себе потаємно у Крим Канцеляриста військового, улюбленця Мазепиного, близького родича значному урядникові Задніпровському Іскрі, Петрика, що, прибувши спершу на Січ Запорозьку під виглядом посланця Гетьманського, перебрався звідтіль до Криму. Хан, звідавши від нього про дальші таємниці урядові і про стан сильної держави Російської, запевнив його піднесенням на уряд Гетьманський і року 1692-го, в зимовій порі, виправив Петрика із значним корпусом Татар всередину Малоросії, до міста Переяслава, щоб там проголосити його Гетьманом і злучитися з військами, прихильними до Палія, а невдоволеними з Мазепи. Корпус той щасливо перейшов безлюдний Задніпровський степ до Чигрин-Діброви, а звідтіль перебрався на Золотоношу і Домонтів, до Переяслава, але, звідавши тут, що Осавул Генеральний Гамалія з сильним Козацьким корпусом переслідує його від Полтави і заходить йому ззаду, кинувся щодуху тікати попередньою своєю дорогою і захопив у полон всіх людей, що по дорозі йому траплялися. Гамалія, переслідуючи Татар, одібрав у них бранців, розкиданих по дорозі, але самих наздогнати й побити не зміг. Року 1693-го і в наступні за ним три роки той Петрик з Кримськими та Білгородеькими Татарами, під командою сина Ханського Нурадін Султана, водився при границях Малоросійських і нападав рівночасно на селища Полтавського, Миргородського та Переяславського полків, проповідуючи в них себе Гетьманом, начебто від Султана Турецького у переємність по Юрієві та Дорошенкові наставленим, і розголошуючи при тому, що й Гетьман Мазепа потайки на теє годиться, бо він є його нешлюбний син і єдиний по ньому наслідник. А що народ Малоросійський про такі наслідства та переємства, а не менше про союзи та протекції Турецькі й слухати не хотів і всюди, де він показувався, уживав проти нього оборонних заходів і всіляко йому спротивлявся, то Петрик, злостячись на народ, плюндрував і палив його селища, а людей забирав у полон. Гетьман Мазепа, одбиваючи поширюваний проти нього Петриком такий ганебний і безглуздий наклеп, приобіцяв тому, хто його дістане живого або мертвого, 1000 талярів і публікував про те письмовими листами, виставленими в пограничних селищах, а для розправи над ним і Татарами вислав три сильні Корпуси Козацькі: один — під командою Полковника Київського Коровки та Переяславського Івана Мировича, другий — під командою Полковника Чернігівського Якова Лизогуба, а третій — під командою Полковників Гадяцького Михайла Боруховича і Миргородського Данила Апостола. Корпуси тії побивали Татар скрізь, де тільки досягнути їх могли. Полковники Коровка і Мирович, гнавши їх од Домонтова аж до Очакова, сплюндрували всю тамошню округу, віддаючи вогневі й мечеві все, що траплялося. А коли на оборону Очаківських посадів вийшли були з міста кілька тисяч Турків, то вони, розбивши їх ущент, 3000 яничарів із двома прапорами забрали в полон і здобули при них сім гармат. Полковник Лизогуб, переслідуючи Татар до осель їхніх Буджацьких, спустошив округу тую вогнем і мечем і багато вигнав звідтіль своїх бранців, забравши в полон самих Татар з численними кінськими та скотськими табунами й іншими Татарськими пожитками. А Полковники Борухович і Апостол, розбивши Татар під містечком Сокілкою, загнали їх у гирло річки Ворскли цілі тисячі. Всі їхні в'юки із запасами і всіх бранців Руських одібрали в них, вважаючи, одначе, притому за велику втрату охочекомонного старшину Якима Вечорку, який загинув од Татар. Він, бувши раніше в охочекомонному Палієвому полку, мав із собою велику ватагу з охочих і самих шибайголів, що жили при ньому із здобичі. За повсякчасну вправу того Вечорки було служити при всіх тих Малоросійських корпусах, що були в діях супроти неприятелів. Таким чином, він, приставши до того корпусу, діяв з ватагою своєю на Татар з дивовижною мужністю й хоробрістю і, спонукуваний, мабуть, приобіцяними Мазепою талярами, завжди запускався в середину Татар і шукав Петрика, і тому й схоплено його так, що інші війська зауважити того не могли, і замордований був він Татарами в тиранський спосіб, що запримічено на тілі його, знівеченому на многих місцях по-варварськи. Але й Петрик тут же загинув од удару, очевидно, Вечорчиного. Труп його знайдено між Татарськими, пробитий наскрізь списом і почеплений на гак під містечком Кишенькою, з написом: «Бунтівник і заколотник народний».
Року 1694-го, під час походу військ Татарських з Криму і Бессарабії до границь Цісарських, Гетьман Мазепа, прикриваючи з усіма військами своїми границі Малоросійські од їх нападу, тримав кордон од гирла Самари до ріки Дністра і сам стояв табором над гирлом ріки Синюхи, де спорудив земляний ретраншмент, або просторий замок, за розпорядженням Писаря Генерального Орлика, що знав роботу інженерну, через що й Орликом його названо. Коли ж Татари одійшли у Валахію, звелів Гетьман Запорозьким Козакам напасти на Перекопську лінію і тамошню фортецю і вдавати, що нападають на Крим, щоб тою диверсією відтягнути Татар од Угорщини. Для того вирядив у поміч Запорожцям п'ять полків охочекомонних, або компанійських, під командою Полковників їхніх Федорини і Кожуховського. Війська тії, ціле літо штурмуючи лінію, взяли на ній три муровані каланчі, або круглі батареї, побудовані на обмілинах Гнилого моря, званого Сивашем, забрали в полон 60 чоловіка Турків і кількасот їх забили та відібрали вісім гармат і п'ять прапорів. З головної ставки Гетьманської вислані до Очакова і Буджака Полковники Борухович і Коровка пригнали кількасот Турків і Татар і кілька тисяч їхнього скоту і коней, і домоглися того, що Татари з Угорщини почали вертатися на оборону своїх родин. А Гетьман вислав усіх бранців та їхні прапори й гармати до Москви з Полковниками Мировичем і Боруховичем, які дістали від Государя багаті подарунки, а до Гетьмана вдячні відгуки.
Року 1695-го Государ Цар Петро Олексійович з армією своєю розпочав перший похід на завоювання Турецького міста Азова і місто теє справді за всіма правилами військовими обліг, а Гетмана Мазепу з військами Малоросійськими і Боярина Бориса Петровича Шереметєва з корпусом військ Великоросійських вирядив вниз ріки Дніпра на облогу тамтешніх Татарських і Турецьких міст і турбування Татар, щоб вони не могли допомагати Азову. Походи Гетьмана і Шереметєва супроводилися великими успіхами. Вони за одне літо заволоділи чотирнадцятьма мурованими Турецькими містами і війська їхні з мешканцями та начальниками забрали в полон і розіслали по Малоросійських містах в ув'язнення. З тих же здобутих міст Кизикермен і Кінбурн геть зруйнували й обернули на пустелю, а на острові Тавані муровану фортецю із земляним валом скріпили і зоставили в ній свою залогу з Козаків Малоросійських та Запорозьких. Государ же того літа Азова здобути не здолав через зраду одного артилерійського офіцера, чужинця, Якова Янсона, який, заклепавши всі облогові гармати, перекинувся до ворога в Азов; а не менше й через те, що Государ замало мав у себе кораблів і міста ними з моря облягти не міг, а Турки, навпаки, мавши достатню флотилію, подавали містові з моря всіляку допомогу, і не тільки харчами та іншими запасами забезпечили його понад міру, але й свіжими військами доволі скріпили, і так Государ, позоставивши в одній тільки зайнятій каланчі чималу залогу, вирушив сам до Москви, щоб дати розпорядження на наступну кампанію.
Приготування до другого походу на Азов і розпорядження до нього будуть навіки пам'ятні в Історії Руській, і вони завше прославлятимуть премудрість Монарха, що кермував із такою розважливістю, і старання Росіян, які сприяли волі Монаршій з безприкладною ревністю. За майже десять місяців над річками, що впадають в Дон, а з нього в Азовське море, побудовано таку флотилію, яка у старих приморських державах віками тільки будується. Раптом укрили Азовське море військові кораблі, галери, бригантини, галіоти та інші морські судна, і їх раховано до 700, в такій країні, де про мореплавство раніше й гадки не мали! Ту численну флотилію побудовано розкладкою матералів і робітників на заможніших поміщиків і громадян, в чому й монастирі, нарівні з іншими, ретельну брали участь, а успіх походив од змагання Росіян на користь отчизни і Монарха свого. Майстрів же виписано з чужоземних морських держав, а найбільше з Голландії. Похід на Азов розпочався навесні 1696 року. До числа чисельної Російської армії вступило Малоросійських військ 15 000, а над ними Наказним Гетьманом призначив Мазепа Полковника Чернігівського Якова Лизогуба і Полковників: Гадяцького — Боруховича, Прилуцького — Горленка, Лубенського — Свічку та Компанійських — Федорину і Кожуховського, а Гетьман Мазепа з усім Малоросійським військом складав обсерваційний корпус на степах Кримських, який пильнував, щоб Хан Кримський із своїми ордами не напав ззаду на армію під Азовом і чимало таких замірів Татарських одбивав з успіхом. Війська Малоросійські під командою Лизогуба, з їх обозами та артилерією, за призначенням Государя виставлені були за Азовом од сторони Кубанської, щоб перетяти сполучення з містом Ордам Кубанським. Повсякчасна пильність тих військ у їхньому дорученні багато сприяла військам, що облягали місто, а обложених сильно тиснула в місті. Татари Кубанські не переставали нападати на табір Козацький, укріплений обозами, артилерією та шанцевими батареями, але Козаки щоразу їх одпирали і самих побивали з бажаним успіхом. Під час тих нападів Татарських Турки кожного разу поривалися їм пособляти вилазками з міста, але зазнавали рівної з ними долі і гнані були од Козаків аж до міста з великою втратою в людях, забитих або в полон узятих, а в останню таку вилазку, що її Турки вчинили 17 числа Липня, Козаки, відбивши їх од табору свого, загналися у саме місто і здобули один, міський болверк з чотирма на ньому великими гарматами, з якого, укріпившись і додавши до того 9 гармат своїх, учинили на місто сильну пальбу, що тривала безперервно цілу добу. А як в тій порі і від армії з піднесених понад міський вал траншейних батарей ведено на місто ще сильнішу пальбу, і була вона Туркам дуже дошкульна, то вони 18 Липня виставили на батареї білий прапор і попросили миру, який їм і даровано, а місто 19 числа з наказу Царського зайняв Боярин і Воєвода Олексій Васильович Шеїн.
Государ, вертаючись з того походу, закликав до себе з степів Кримських у місто Острогозьке, або Рибне, Гетьмана Мазепу, подякував йому за успіхи військові і поїхав до Москви святкувати перемогу. По тому, ведучи Государ проти Турків і Татар дальші дії, звелів Гетьманові Мазепі і князеві Якову Федоровичу Долгорукому прикривати військами своїми зайняті у них міста та краї і пробувати завоювати нові, а особливо здобути Очаків, сам же виїхав з посольством своїм до чужих країв, щоб нав'язувати союзи та запримічувати те, що в них є краще, і опісля запроваджувати в своїй землі корисніше. І тому Гетьман і Князь Долгорукий року 1697-го, виправившись із військами суходолом і суднами водними, перестріли в Лимані Дніпровському Турецького Іслам Пашу, що його вирядив був Великий Візир на здобуття спустошеного Росіянами міста Кизикермена, а сам Візир, роз'їжджаючи з великим флотом по Чорному морю, пробував одібрати з Росіян фортецю на острові Тавані. Гетьман, розбивши зараз Іслам Пашу з його військом і флотилією, прогнав його від Кизикермена і, зайнявши те місто, впровадив у нього свою залогу з артилерією. Та коли виступили після того до Тавані з наміром скріпити тамтешню залогу, то побачили крайню неспромогу пересклити легкою флотилією своєю великий флот Візира і облягти з моря Очаків. Тому, звівши декілька боїв з передовими кораблями Візира і скріпивши Таванську фортецю військом та харчами, вернулися на зимівлю у свої границі. Візир, як одступили війська Російські, не переставав нападати на фортецю; він робив біля неї висадки, рив підкопи, кидав у фортецю бомби та гранати, але все те було марне. Обложені, відбиваючи спроби Турецькі, частими вилазками своїми завдавали їм великої поразки і всі їхні наміри нищили. Тим-то Візир, зневірившись у здійсненні своїх задумів силою, вдався до хитрощів і обіцяв великі тисячі командувачам залоги, а на всіх вояків давав до шести левів своїх грошей з тою умовою, що він їх одвезе до Руських границь з усім багажем та амуніцією, і запевняючи при тому, що їх покинув Гетьман навмисне, щоб їх винищили, аби не вийшло назовні, що й він побрав од нього великі подарунки за відступлення фортець тих. Війська Малоросійські із презирством відмовили Візирові в його підкупах та обіцянках і проголосили урочисто, що вони мають свою честь і совість, хоч би всі Гетьмани та Візири й зовсім їх не мали, і що побудовані на їхніх Руських землях ворожі міста, кров'ю їхньою завойовані, не інакше, як за таку саму ціну відступити можуть. Візир, посоромлений у невдачах на спокусу військ Малоросійських, приневолений був одійти від фортець і зоставити їх вільними.
Року 1698-го під містом Кизикерменом і фортецею Таванню такі ж самі відбувалися сцени. Турки з води, а Татари зі степів оточили їх із самої весни і робили на них всякі напади, але Гетьман Мазепа та Князь Долгорукий, з військами своїми й флотилією поспішивши їм на поміч, розбили ворога в усіх його пунктах і змусили відступити. Вони, скріпивши залоги свіжими військами та запасами, прикривали їх ціле літо і робили свої замахи на місто Очаків. А як флотилія Російська все ще слабка була супроти флоту Турецького, що роз'їжджав біля Очакова, то всі дії воєнні полягали у тій кампанії в наїздах з обох боків та шарміцелях, причому завше гору брали Росіяни, і з того мали вони у себе 715 полонених Турків і Татар, 9 гармат їхніх і 11 прапорів, з силою коней і худоби Татарської, і з тим вернулися пізньої осені до своїх границь, забезпечивши на відході зоставлені фортеці всім потрібним і, крім того, виставивши біля пограничної фортеці Самарської осібний резервний корпус з добірної кінноти Малоросійської, який тримав роз'їзди свої до Кизикермена й розвідував про стан тамтешній. Тим часом повернувся Государ з подорожі своєї по чужих краях, закликав до себе у Воронеж Гетьмана Мазепу і вшанував його багатими подарунками у подяку за військові подвиги. Війну з Турками закінчено року 1699-го, і мир з ними підписано для Росії на 30, а з Імператором Леоиольдом на 20 років. Трактат мирових умов підписано в Карловиці того року, Січня 26 дня, і за ним одступили Турки Імператорові частину Угорщини, Трансільванії і Славонії по ріку Саву, а Росії місто Азов з його околицями, інші ж Турецькі міста та укріплення, що були за Росією, ухвалено зрити і зовсім знищити. Після того Російські залоги, виступаючи з тих укріплень, зрили й підірвали їх до основи, і видно багато таких руїн унизу рік Дніпра та Дону і над річкою Кінською.
Війська Малоросійські, зібравшись з походів та гарнізонів до своїх осель, мали таємні накази готуватися до нових походів супротя Шведів, котрим од Государя готовилась війна через союз його з іншими державами, а особливо за образу його Величности од Шведів у недавній подорожі. Війська тії мусили наперед боротися з голодом та дорожнечею, що сталася тоді в Малоросії од бувших підряд два роки великих на хліб неврожаїв з причини незвичайної спекоти та тривалої посухи, від чого й на рогату худобу пішов тоді великий падіж. Війна зі Швецією почалася на початку 1701-го року і відкрилася облогою Російськими військами міста Нарви, де й Малоросійських військ було 7000, під командою Наказного Гетьмана, Стольника і Полковника Ніжинського Обидовського та Полковника Полтавського Іскри. Армія Російська, що складалася з 80 000 людей, облягла Нарву за всіма правилами військовими і, поробивши траншеї та всі потрібні укріплення, мала спочатку в облозі достатній успіх. Одначе Король Шведський Карл XII, що наспів на поміч до міста з 20 000 своєї армії, знищив усі успіхи війська Російського і саме військо теє обеззброїв. Баталія, що тоді відбулася, зовсім не заслуговує на подібну назву, та й справді вважали її з перших днів лише за магічне мистецтво, прокляте тоді ж таки від Олонецького духовенства; опісля справедливо визнано її за безприкладну помилку начальників, яку й сама неключима простота визнати за таку не завагалась. Король, хоч скільки не нападав на Росіян серед білого дня, нічого вдіяти не здолав і з утратою вертався; та коли Росіяни в темряві нічній порозкладали великі вогні в таборі своєму і траншеях, сподіваючись бачити через те наближення ворога, то Шведи, підійшовши темрявою до табору й траншей Російських, звідкіль, природно, нічого через вогні віддалік не було видно, оглянули в них усі важливі пункти, вогнями освітлені, і напустили на порохові скрині та запаси гранати свої та бомби, а на скупчене військо гарматні ядра та картечі. Війська, бачивши велику свою поразку, але не бачивши, від кого боронитися, І бувши до того ж вражені жахом од порохових скринь і запасів, що взялися вогнем, кинулися на всі боки з траншей, не знаючи самі куди, і потрапляли до рук Шведів без жодної оборони. У полон взято самих урядників і що було значніше, а решту військ розпущено по домівках, обози ж з усіма запасами та амуніцією дісталися здобиччю переможцям. Король Шведський опісля визволення Нарви пішов з армією на Курляндію і там, розбивши Польські та Саксонські війська, вступив через Литву до Польщі. Малоросійські війська, що вступили були з самим Гетьманом до міста Пскова, щоб прикривати від Шведів границі Російські, віддані під команду Наказного Гетьмана, Полковника Миргородського Данила Апостола, і їх тут було 20 000, та другий корпус тих військ, в числі 7000, під командою Полковника Гадяцького Боруховича, з'єднався з корпусом Князя Рєпніна, а сам Гетьман з 10 000 вступив у Польську Білорусь і спостерігав за рухами Поляків, супротивних королівській партії, в околицях міста Могилева. Воєнні дії тих корпусів на протязі нинішньої кампанії полягали в тому, що Боярин Михайло Борисович Шереметєв з Наказним Гетьманом Апостолом ходили під місто Юр'єв Ливонський, або Ревель, війська Шведські, що прикривали те місто, розбили й загнали до міста, причому вбито Полковника Компанійського Пашковського, а зі Шведської сторони, окрім побитих, взято в полон 70 солдатів, двох офіцерів, одну чавунну гармату і один дерев'яний барабан. Князь Рєпнін з Полковником Боруховичем підходили до міста Риги і мали багато перестрілок з кіннотою Шведською, але в головну баталію з корпусом Шведським, що стояв під мурами Риги, вступити не наважилися.
Війська Малоросійські року 1702-го, що, як і раніше, були окремими корпусами зі своїми начальниками в арміях Боярина Шереметєва і Князя Рєпніна, активно сприяли їм у розправах над ворогом в провінціях його, Ліфляндській та Курляндській, і в обороні своїх границь, а окремий корпус їхній з армії головної Гетьманської, що прикривала од Польщі Малоросійські границі, відряджений був, під командою Полковника Стародубського Михайла Миклашевського, до Польського міста Бихова, де зібрався корпус військ Польських, прихильних Королеві Шведському, а супротивних Королеві Августові. Миклашевський, об'єднавшися з Польським військом партії Короля Августа, котре було під командою Рейментаря їхнього Халецького, розбив війська супротивні і загнав начальника їхнього Бельциневича до міста Бихова; згодом зробивши на теє місто приступ, узяв його штурмом і, полонивши Бельциневича з іншими при ньому урядниками, вислав їх до Гетьмана в Батурин. А коли сам Миклашевський вертався з військом своїм до границь, то урядники й шляхетство Литовське, союзне Росії, вчинили подання Гетьманові про небезпеки їм од загонів Шведських, що набігали з Польщі та Курляндії на їхні селища. Тому Гетьман звелів Миклашевському залишитись на Литві і розправлятися з ворогами тамтешніми.
Під час таких воєнних дій з Російської сторони і коли ними займалися всі польські війська, року 1703-го виникло в Росії нове явище, що було схоже дуже на війну міжусобну, або внутрішню, явище, що є майже звичайне в кожній війні і в кожному народі і, сказати б, супроводить тії війни і дає науку урядам та міністерству, як вони з народами поступати повинні. Народ Азіатський з племен поганських Татар, званий Башкирці, що з давніх-давен пробуває в Азіатській Росії за рікою Волгою, бувши розлючений зовсім не важливими, здається, випадками, підніс зброю і збунтувався проти Росії. Наслідком того було спустошення селищ і укріплень Християнських і винищення самих Християн. А спричинився до того один степовий ярмарок, де збираються численні Азіятські та Європейські народи й племена Із своїми товарами. На ньому, з-поміж інших продуктів та виробів, багато буває всіляких поганських бовванів та мальованих Християнських образів, а роблять і продають їх самі Християни. Через недалекість земської поліції, так званої виїжджої, що влаштовує ярмарки, поставлено ряди бовванів поганських в одну лінію з рядом образів Християнських. Християни, Башкирці та Калмики, що купували тії вироби, одні порівнюючи образи з бовванами, а інші тому заперечуючи, спершу зайшли в звичайну спірку, опісля у велику сварку, а зрештою і в саму бійку. Християни, бувши тут багатолюдніші від поган, розігнали сих останніх, обплювали їхні боввани, а чимало з них повкидали в болото і топтали ногами. Погани, роздратовані до шаленства таким зневаженням своїх богів, зібралися з усього ярмарку, напустили на Християн свої стріли, багатьох з них поранили і кількох забили. Уряд краю тамтешнього засудив і перевішав за те багатьох Башкирців, але не зважив при тому на їхні претензії і не задовольнив їх, і саме те спричинило бунт Башкирський, а на його приборкання виряджено з армії Боярина Шереметєва і при ньому з 3000 корпусом Малоросійським Суддю Полкового Лубенського Каспаровського. Бунт той незабаром приборкано, не так строгістю та способом військовим, як лагідністю та розважливістю Боярина.
Король Шведський, озлобившись до ожорсточення на Короля Польського Августа II за те, що він розпочав проти нього війну і підмовив на неї Царя Російського та Короля Дамського, вчинив з Августом так, як за часів варварських чинили із своїми переможеними стародавні Римляни, Олександри, Тамерлани та інші переможці. Він, розбивши в багатьох місцевостях Польські та Саксонські війська, вигнав Короля Августа з Польщі і року 1704-го позбавив його Королівської гідности, а на місце його примусив вищих урядників Польських обрати собі за Короля Воєводу Станіслава Лещинського, що, бувши у Короля Шведського депутатом од Речі Посполитої Польської, звернув на себе увагу своєю особою. Під час тих змін Шведські війська, .бувши без діла, розгулювали по Польщі і набирали собі здобич, грабуючи монастирі й церкви, а особливо Руські та Уніятські, які утримували ще вигляд устрою Руських; вони, разом з іншими скарбами церковними, обдирали ікони, віднімали потири та всяку утвар, не полишаючи нічого, що тільки мало ціну. Гетьман Мазепа з армією своєю, що складалася з 30 000 військ Малоросійських, прикриваючи границі Російські, щоб не напали на них Шведи, походжав увесь той рік понад ріками Прип'яттю та Любаром, а решту Малоросійських військ, з попередніми їхніми начальниками, з'єднано було з арміями Російськими, і діяли вони супроти Шведів у Курляндії, Ліфляндії та на Литві. Гетьман Мазепа, продовжуючи з армією прикривати границі і змінюючи походи свої залежно від рухів ворога, року 1705-го дістав наказ од Государя вступити в границі Польські з боку Галичини. Він опісля, увійшовши в Польщу і розташувавшись під містом Замостим, вислав од себе сильний корпус Козацький під командою Полковників Чернігівського — Полуботка, Гадяцького — Боруховича та Компанійського — Ханського у пограничне з Цісарією Спішське воєводство, де зібраний Польський корпус, прихильний до нового Короля Лещинського, ущент вони розбили і Воєводу Спішського забили. Гетьман, не виходячи з Польщі, розташував війська свої на зимові квартири у частині Галичини і мав головну квартиру в місті Бродах, а звідтіль приходив узимку з легким корпусом до міста Мінська і був при тому в місті Слуцьку, начебто для нарад з Польськими Вельможами про способи подальшого ведення з Шведами війни із кращим, супроти попереднього, успіхом; вернувшись до Бродів, привів він із собою кількасот Польських охочих з жовнірства їхнього, нібито прихильних до партії попереднього Короля Августа і за те гнаних прибічниками нинішнього Короля Лещинського, яких розмістив по своїх полках Гвардійських, себто в .піших Сердюцьких і в кінному Компанійському. Походи тії на Польщу були для Мазепи великим каменем спотикання і спокуси. Саме в них влаштував він загибель свою і багатьох безневинних людей, ним обдурених. Близька між собою відстань Шведських і Малоросійських військ, що квартирували в Польщі, дала йому нагоду побачитися таємно з Королем Шведським і розміркувати з ним замір відстати від Государя і піддатися його ворогові, і теє відбувалося так потаємно, що аж до дня події ніхто проникнути не міг. Мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за особисту образу свою. Переказ народний, узятий од наближених до Мазепи осіб, розповідає, що в недавньому від того часі був Мазепа на одному бенкеті з Государем у Князя Меншикова, і за те, що суперечив у розмовах, ударив Государ Мазепу по щоці, і хоч скоро після того й замирився з ним, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в серці своїм. А дехто з присутніх при тому Бояр, також злобних і недоброзичливих до Государя за зміни державні, а більше за своїх родичів, що загинули у бунтах, вважали ту .нагоду за божественний дар помсти і скріпили Мазепу в його відважному намірі обіцянками своїми про їхню допомогу. Пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй Шведській Історії, свідчить так: «Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є Малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства». Обидві тії повісті, склавши докупи, все виводять те саме, що Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою і помстою, а ніяк не національними інтересами, які, природно, мали б у такому випадку подвигнути війська і народ до його утримання, але, замість того, народ всіляко винищував Шведів, як своїх ворогів, що прийшли по-неприятельськи на його землі. Він вигубив їх до половини, коли переходили вони незнані ліси та дороги і безтурботно квартирували, як у своїх союзників.
Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірного провалля, усував од себе всіх підозрілих йому людей, не здібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті. І саме з тим заміром року 1706-го вирядив він несвоєчасно і всупереч усім правилам військовим Стольника й Полковника Стародубського Михайла Миклашевського з його полком до Литовського міста Несвіжа, а Полковника Переяславського Мировича, супротивного іншим Мировичам, Мазепиним родичам, а значить, і самому Мазепі, вислав з полком його до Польського міста Ляховичів, звелівши їм битися з цілими корпусами Шведів та Поляків і не допускати їх з собою з'єднуватися і складати армію. Обох тих Полковників з багатьма урядниками та їхніми полками підступом Мазепиним знищено. Миклашевський, бившись з ворогом під Несвіжем і не змігши подолати велелюдства, пробився крізь неприятеля до замку Несвіжського, там відбивався п'ять днів, і врешті, знемігши від зусиль ворожих, був посічений з усім полком; а Мирович, бувши оточений під Ляховичами численним ворогом, після довгої оборони взятий був у полон з багатьма урядниками та значними Козаками і відпроваджений до Шведського столичного міста Стокгольма, де й помер.